«Блюзнірство» Еллсворта Тухі, «Церкви нашого дитинства» Алви Скаррета — передовиці, проповіді, промови, заяви, листи до редакції — «Знамено» діяло на повну потужність — фотографії, комікси, інтерв'ю, обвинувальні резолюції, знову листи до редакції.
Він читав кожне слово, методично, тримаючи руки на краю столу і переплівши пальці, не піднімаючи вирізок, не торкаючись до них, читаючи їх так, як вони лежали, ворушачи рукою, тільки щоб перевернути вирізку і прочитати ту, що на споді, ворушачи рукою з точністю механізму: ледве очі добігали останнього слова, його пальці підіймалися, не дозволяючи вирізці перебувати в полі його зору навіть секундою довше, ніж це необхідно. Але світлину храму Стоддарда він розглядав довго. Іще довше він роздивлявся знімок Рорка у супроводі заголовка «Ви щасливі, містере Супермене?». Вайненд видер фотографію зі статті та сховав у шухляду столу. Потім продовжив читати.
Суд — покази Еллсворта Тухі, Пітера Кітінґа, Ролстона Голкомба, Ґордона Прескотта — жодних цитат із показань Домінік Франкон, тільки стисла згадка про них. «Захист не має питань». Кілька згадок в «Одному маленькому голосі», потім перерва, наступна публікація з'явилися за три роки — долина Монаднок.
Коли він закінчив читати, було вже пізно. Його секретарі вже пішли. Він відчував порожнечу кабінету та коридорів навколо. Але чув звуки друкарського верстата: низьку, гуркітливу вібрацію, що проникала до кожної кімнати. Йому завжди подобалося це — серцебиття будинку. Він прислухався. Друкували завтрашнє число «Знамена». Він іще довго сидів нерухомо.
З
Рорк і Вайненд стояли на вершині пагорба, оглядаючи розлогу ділянку, що довгими, м'якими хвилями котилася схилами додолу. Голі дерева спускалися з вершини до берега озера, їхні гілки розтинали небо геометричними орнаментами.
Через колір неба, чистий, делікатний, блакитно-зеленавий, повітря здавалося холоднішим. Холод вимив кольори землі, виявивши, що вони не були кольорами, а лише елементами, які цей колір утворювали, мертвий коричневий не був уповні коричневим, а майбутнім зеленим, утомлений багрянець становив увертюру до полум'я, сірий — прелюдію до золотого. Земля нагадувала схематичний план великої історії, сталевий каркас будівлі, що його слід наповнити і завершити, уявлення про майбутню розкіш у голій порожнечі.
— Де, на вашу думку, повинен стояти будинок? — запитав Вайненд.
— Тут, — сказав Рорк.
— Я сподівався, що ви оберете це місце.
Вайненд привіз його сюди з міста на автомобілі, та дві години поспіль вони блукали безлюдними стежками його нової ділянки, крізь ліс, уздовж озера, до вершини пагорба. Тепер Вайненд чекав, а Рорк стояв і дивився на землю під своїми ногами. Вайнендові було цікаво, які віжки в руках цього чоловіка утримують цей краєвид.
Коли Рорк обернувся до нього, Вайненд запитав:
— Чи можу я зараз поговорити з вами?
— Звісно, — всміхнувся Рорк; його розвеселив шанобливий тон, якого він не вимагав.
Голос Вайненда лунав чітко і ламко, скидаючись на колір неба над ними, що мало вигляд зеленкуватого крижаного сяйва.
— Чому ви взялися за це замовлення?
— Бо я найманий архітектор.
— Ви знаєте, про що я.
— Не впевнений.
— Хіба ви не ненавидите мене всією душею?
— Ні. А я повинен?
— Хочете, щоб спершу сказав я?
— Про що?
— Про храм Стоддарда.
Рорк усміхнувся:
— Отже, вчора ви таки зібрали про мене інформацію.
— Я прочитав наші публікації. — Він зупинився, але Рорк нічого не сказав. — Усі. — Його голос став гостріший, напіввикличний-напівблагальний. — Усе, що ми про вас писали. — Спокій Рорка доводив Вайненда до сказу. Він повільно продовжив, ретельно артикулюючи кожне слово: — Ми називали вас некомпетентним телепнем, пихатим новачком, шахраєм, пройдисвітом, егоманіяком…
— Перестаньте себе мучити.
Вайненд заплющив очі, наче Рорк ударив його.
За мить він сказав:
— Містере Рорк, ви не знаєте мене добре. Затямте: я ніколи не перепрошую. Я ніколи не вибачаюся за свої дії.
— Що змусило вас думати про вибачення? Воно мені не потрібне.
— Я несу відповідальність за кожне з цих образливих слів, якими ми вас називали. Я відповідаю за кожне слово, надруковане в «Знамені».