— А мені найбільше подобалося бути чистильником взуття на гудзонському поромі. Я повинен був зненавидіти цю роботу, але вона мені подобалася. Я зовсім не пригадую людей. Я пам'ятаю місто. Воно було завжди: на березі, витягнуте, очікуючи на моє повернення, наче я був прив'язаним до нього резиновою мотузкою. Резинка розтягалася і відносила мене геть на протилежний берег, але вона завжди стискалася — і я повертався. Я відчував, що ніколи не втечу від міста, а воно ніколи не втече від мене.
Рорк зрозумів, що Вайненд рідко розповідав про своє дитинство, за звучанням його слів, свіжих і невпевнених, не схожих на замацані монети, що пройшли через багато рук.
— Ви колись залишалися без даху над головою і без їжі? — запитав Вайненд.
— Кілька разів.
— Вас це непокоїло?
— Ні.
— Мене теж. Мене непокоїло геть інше. Вам хотілося кричати в дитинстві, коли ви бачили навколо тільки самовпевнену невправність і знали, скільки всього можна зробити і зробити добре, але ви не маєте влади здійснити це? Не маєте влади висадити в повітря порожні черепи навколо вас. Змушені лише коритися — це погано саме собою, — але виконувати накази когось нікчемнішого за вас? Ви це відчували?
— Так.
— Ви тлумили свій гнів усередині, зберігали його і вирішували дозволити розірвати себе на шматки, якщо виникне потреба, але дожити до того дня, коли ви керуватимете цими людьми, всіма людьми і всім навколо вас?
— Ні.
— Ні? Ви дозволили собі забути?
— Ні. Я ненавиджу некомпетентність. Імовірно, це єдине, що я ненавиджу. Але це не викликає в мене ні бажання керувати людьми, ні бажання навчити їх чогось. У мене було тільки одне бажання — робити свою роботу по-своєму і дозволити розірвати мене на шматки, якщо це необхідно.
— І вас розривали?
— Ні. Здебільшого то були дрібнички.
— І ви без страху озираєтеся назад? На все?
— Так.
— А я ні. Це сталося однієї ночі. Мене побили, і я повз до дверей. Пригадую бруківку — вона була просто перед моїм носом — я досі її бачу. Прожилки каміння і білі цятки… Я повинен був переконатися, що бруківка рухається… Не відчував, пересуваюся я чи ні, але здогадувався за бруківкою. Мусив бачити, як ці прожилки і цятки змінюються, я мусив доповзти до наступного візерунка або тріщини за кілька сантиметрів попереду — це тривало довго — і я знав, що за мною тягнеться кривава смуга…
У його голосі не було жалю до себе; тон був простим, нейтральним, з ледь відчутним подивом.
Рорк сказав:
— Хотів би я вам допомогти.
Вайненд спроквола і зовсім невесело всміхнувся:
— Безумовно, ви змогли б. Я навіть вважаю, що це було б дуже доречно. Два дні тому я вбив би кожного, хто насмілився б побачити в мені об'єкт для співчуття… Ви знаєте, звісно, що не цю ніч я ненавиджу, згадуючи минуле. Не те щоб я боявся озиратися назад. Це була просто найменш болюча згадка. Про це я можу говорити. Існують інші речі, про які неможливо навіть згадувати.
— Я знаю. Це те, що я мав на увазі.
— А що саме? Скажіть.
— Храм Стоддарда.
— Ви хочете допомогти мені забути про нього?
— Так.
— Ви клятий йолоп! Невже ви не розумієте, що…
— Невже ви не розумієте, що саме це я зараз роблю?
— Як?
— Погодившись будувати для вас дім.
Рорк побачив косі зморшки на чолі Вайненда. Його очі здавалися безбарвнішими, ніж зазвичай, наче блакить відступила від райдужки, залишивши на його обличчі два білих, сяйливих овали. Він сказав:
— За це ви отримаєте пристойну винагороду.
Він побачив усмішку на обличчі Рорка, яку той відразу притлумив. Вона виказувала, що несподівана образа була визнанням капітуляції, очевиднішої, ніж зізнання у ній; притлумлення усмішки сказало йому, що Рорк не збирається йому допомагати.
— Так, звісно, — спокійно відповів Рорк.
Вайненд підвівся:
— Їдьмо. Ми гайнуємо час. У мене є важливі справи на роботі.
На зворотному шляху до міста вони не розмовляли.
Вайненд розігнав автівку до ста сорока кілометрів на годину. Швидкість перетворила краєвиди обабіч дороги на дві масивних стіни з розмитими силуетами; вони наче летіли довгим, закритим зусібіч, мовчазним коридором.
Вайненд зупинився біля входу до будівлі Корда і висадив Рорка. Він сказав:
— Ви можете приїжджати на ділянку, коли вам це буде потрібно. Я не мушу їздити з вами. Ви отримаєте всю необхідну інформацію в моєму офісі. Будь ласка, не телефонуйте мені без нагальної потреби. Я буду дуже зайнятим. Повідомте, коли будуть готові перші ескізи.