Він нахилився вперед, очікуючи однієї зі звичних реакцій, так добре знайомих і втішних: розгніваного погляду чи образи, враженої гордості.
— Чому ж ні, звісно, — весело вимовив Рорк. — Я залюбки це робитиму. Все дуже просто.
Він простягнув руку, взяв зі столу олівець, перший-ліпший аркуш паперу — листа з великим штампом — і квапливо почав малювати на зворотному боці. Рухи його руки були плавні й упевнені. Вайненд подивився на обличчя, схилене над папером, і побачив гладке, без зморшок, чоло, пряму лінію брів, уважність і відсутність зусиль.
Рорк підвів голову і жбурнув Вайнендові через стіл папірець:
— Ви таке хочете?
На папері постав будинок Вайненда — але з колоніальною верандою, похилим дахом, двома масивними димоходами, кількома невеличкими пілястрами і круглими вікнами. Це була пародія, але водночас майстерна адаптація, в якій будь-який експерт розпізнав би хороший смак.
— Боже милосердний, ні! — вигук був інстинктивним і миттєвим.
— Тоді замовкніть, — сказав Рорк, — і щоб я більше ніколи не чув від вас жодних архітектурних пропозицій.
Вайненд відкинувся в кріслі та зареготав. Він реготав довго, не в змозі зупинитися. Але цей сміх не був щасливим.
Рорк втомлено похитав головою:
— Ви мали би краще розуміти мене. Це дуже відома історія. Моя антисоціальна впертість така знана, що я і припустити не міг, що хтось марнуватиме час, намагаючись мене спокусити.
— Говарде, я мав такий намір. Поки не побачив оце.
— Я зрозумів це. Але не думав, що ви виявитеся таким ідіотом.
— Ви розумієте, що зважилися на жахливий ризик?
— Не було жодного ризику. В мене є союзник, якому я можу довіряти.
— І хто ж це? Ваша цілісність?
— Ви, Ґейле.
Вайненд розглядав поверхню столу. Після паузи він сказав:
— Ви помиляєтеся у цьому.
— Я так не думаю.
Вайненд підвів голову; вигляд він мав утомлений, а голос прозвучав байдуже:
— Ви знову вдалися до того ж методу, що й під час суду щодо храму Стоддарда, так? «Захист не має питань»… Мені хотілося би бути в залі суду і почути, як ви це кажете… А тепер ви знову судилися зі мною, адже так?
— Назвіть це так.
— Цього разу ви перемогли. Я сподіваюся, ви розумієте, що я не в захваті від вашої перемоги.
— Ясно, що ні.
— Не думайте, що це була одна зі спроб спокусити, коли спокусник тільки випробовує жертву, радісно сприймає поразку, всміхається і каже: «Ось нарешті людина, яка мені потрібна». Жодним чином. Не шукайте для мене виправдань.
— Я й не шукаю. Я знаю, чого ви хотіли.
— Раніше я так легко не піддався б. Це міг бути лише початок. Я знаю, що можу й далі тиснути. Але не хочу. Не тому, що міг би наполягти на своєму. А тому, що сам міг би піддатися. Ні, я не втішений і не відчуваю вдячності до вас за це… Але це не має значення.
— Ґейле, скільки ви ще можете брехати самому собі?
— Я не брешу. Все, що я зараз сказав, — це правда. Я думав, ви зрозуміли.
— Усе, що ви щойно сказали, — так. Але я не про це.
— Ви помиляєтеся в своїх припущеннях. І помиляєтеся, тримаючись за них.
— Хочете викинути мене геть?
— Ви ж знаєте, що я не можу цього зробити.
Вайненд перевів погляд на зображення будинку, що лежало лицем вниз. Він повагався хвилю, дивлячись на білий аркуш, а потім перевернув його та лагідно запитав:
— Розповісти вам, що я думаю про це?
— Ви вже розповідали.
— Говарде, ви казали, що будинок повинен стати втіленням мого життя. Думаєте, моє життя заслуговує на таке втілення?
— Так.
— Ви щиро так вважаєте?
— Щиро, Ґейле. Якнайщиріше. Це моя остаточна думка. Немає значення, що станеться між нами в майбутньому.
Вайненд відклав ескіз та взявся вивчати креслення. Коли він підвів голову, мав свій звичний спокійний вигляд.
— Чому ви не з'являлися тут раніше? — запитав він.
— Ви були зайняті зі своїми приватними детективами.
Вайненд розсміявся:
— А, це? Не зміг опиратися старій поганій звичці, й мені було цікаво. Тепер я знаю про вас усе — за винятком жінок у вашому житті. Або ви дуже обережний, або їх було небагато. Жодної інформації з цього приводу не виявлено.
— Їх було небагато.
— Гадаю, я сумував за вами. Це було наче заміна — збирати інформацію про ваше минуле. Чому ж ви не приходили?