— Ви так наказали.
— Ви завжди такий слухняний?
— Коли бачу в цьому сенс.
— Добре, ось мій наказ, я сподіваюся, ви вважатимете його слушним: приходьте до нас сьогодні вечеряти. Я візьму ескізи, щоб показати їх дружині. Я досі нічого не сказав їй про будинок.
— Ви не казали їй?
— Ні. Я хочу, щоб вона це побачила. І хочу, щоб ви з нею зустрілись. Я знаю, що в минулому вона не була до вас доброю — я читав те, що вона писала про вас. Але це було дуже давно. Сподіваюся, тепер це неважливо.
— Так, це неважливо.
— Отже, ви прийдете?
— Так.
4
Домінік стояла біля засклених дверей своєї кімнати. Вайненд подивився на світло зірок на закрижанілому даху зимового саду. Він побачив, як відбите світло окреслило лінії її профілю, тьмяно осяваючи повіки і щоки. Подумав, що це освітлення їй личить. Вона неквапливо обернулася, і світло стало німбом навколо ясної маси її прямого волосся. Вона всміхнулася так, як усміхалася завжди, з привітним розумінням:
— Що сталося, Ґейле?
— Доброго вечора, люба. Чому ти про це запитуєш?
— У тебе щасливий вигляд. Можливо, це неточне слово, але найближче до нього.
— «Задоволений» — ось найближче слово. Я відчуваю, що помолодшав років на тридцять. Це не означає, що я хочу стати тим, ким був тридцять років тому. Це неможливо. Але відчуття таке, ніби я перенісся назад у часі й не змінився, залишився такий, як зараз, повернувся до джерел. Це доволі нелогічно, і неможливо, і чудово.
— Таке відчуття зазвичай означає, що ти когось зустрів. Зазвичай це має бути жінка.
— Зустрів. Не жінку. Чоловіка. Домінік, ти дуже вродлива сьогодні. Але я завжди це кажу. Це не те, що я хотів сказати. А це: я радію, що сьогодні ти така гарна.
— Ґейле, у чому річ?
— Ні в чому. Лише дивуюся, скільки всього є непотрібного, і як насправді легко жити.
Він узяв її руку і підніс до своїх уст.
— Домінік, я весь час думаю, яке це диво, що наш шлюб триває. Зараз я вірю, що його ніщо не зруйнує. Ніщо і ніхто. — Вона прихилилася спиною до скляних дверей. — Я маю подарунок для тебе — не нагадуй мені, що ці слова я вимовляю частіше за інші. Точніше, я матиму дарунок для тебе наприкінці літа. Наш будинок.
— Будинок? Ти довго про це не згадував. Я думала, ти забув.
— Останніх півроку я не думаю ні про що інше. Ти не змінила думки? Ти справді хочеш виїхати з міста?
— Так, Ґейле, якщо цього хочеш ти. Ти вже знайшов архітектора?
— Я зробив навіть більше. Я приніс додому ескіз, щоб показати тобі.
— Я хотіла б його побачити.
— Він у моєму кабінеті. Ходімо, поглянеш.
Вона всміхнулася і взяла його за зап'ясток, легенько стиснула йому руку пальцями, наче лагідно підбадьорюючи, і пішла з ним. Він відчинив двері до кабінету і пропустив її вперед. Увімкнене світло падало на ескіз, що лежав на столі, повернутий до дверей.
Вона завмерла, вчепившись руками в одвірок. Із цієї відстані було важко розгледіти підпис, але вона впізнала цей стиль, вона знала лише одну людину, яка могла спроектувати цей будинок.
Її плечі повільно ворухнулися, описавши коло, наче вона була прив'язана до стовпа й облишила надію на втечу, і лише її тіло зробило останній інстинктивний жест протесту.
Вона подумала, що навіть якби Ґейл Вайненд застав її в ліжку з Рорком, шок був би не таким жахливим; цей ескіз був інтимнішим, ніж Роркове тіло, створеним у відповідь рівнозначній силі, що струменіла з Ґейла Вайненда; ескіз зневажив її, Рорка і Вайненда — і їй зненацька стало абсолютно очевидно, що це було неминуче.
— Ні, — прошепотіла вона, — це не може бути випадковістю.
— Що?
Вона підняла руку, м'яко відмовляючись від розмови, і підійшла до ескізу нечутними кроками. Вона побачила гострий підпис — «Говард Рорк». Підпис лякав її менше, ніж сама форма будинку; це була делікатна підтримка, майже привітання.
— Домінік?
Вона обернулася до нього. Він побачив відповідь на її обличчі та сказав:
— Я знав, що тобі сподобається. Вибач за брак слів. Сьогодні нам бракує слів.
Домінік підійшла до тахти й сіла, притиснувшись спиною до подушок — вони допомагали сидіти рівно. Вона вп'ялася очима у Вайненда.
Він стояв перед нею впівоберта, опершись на камінну полицю і розглядаючи малюнок. Вона не могла врятуватися від ескізу; він відбивався у Вайнендових очах, наче в дзеркалі.