Вона й уявити не могла, що Вайненд може прийти до бюро без попередження і так поштиво просити про зустріч.
Вона повідомила про відвідувача. Рорк вийшов до приймальні, всміхаючись, наче у цьому візиті не було нічого незвичайного.
— Привіт, Ґейле. Заходь.
— Привіт, Говарде.
Він зайшов до кабінету вслід за Рорком. За широкими вікнами місто розчинялося в сутінках пізнього пообіддя; падав сніг; чорні крупинки знавісніло кружляли навпроти світла.
— Говарде, якщо ти зайнятий, не хочу перешкоджати. Нічого важливого. — Він не бачив Рорка п'ять днів.
— Я не зайнятий. Знімай пальто. Попросити, щоб принесли креслення?
— Ні. Я не хочу говорити про будинок. Насправді я прийшов без причини. Увесь день просидів в офісі, трохи втомився, і мені захотілося зайти сюди. Чому ти шкіришся?
— Нічого. Просто ти сказав — без причини.
Вайненд зиркнув на нього, всміхнувся і кивнув.
Сів на край Роркового столу — з невимушеністю, що її ніколи не відчував у власному кабінеті, — встромивши руки до кишень, похитуючи ногою.
— Майже безглуздо розмовляти з тобою, Говарде. Я щоразу почуваюся так, наче читаю в тобі власну копію, а ти натомість уже прочитав оригінал. Здається, ти чуєш усе за хвилину до того, як я це промовлю. Ми не синхронізовані.
— Ти називаєш це несинхронізованістю?
— Гаразд. Ми надто синхронізовані. — Він повільно оглядав кабінет. — Якщо ми володіємо речами, яким кажемо «так», тоді я власник і цього кабінету?
— Тоді так.
— Знаєш, що я тут відчуваю? Ні, не можу сказати, що я тут як удома — не думаю, що я здатен почуватися десь як удома. І не можу сказати, що тут, як в палацах, які я відвідав, або в знаменитих соборах Європи. Тут я почуваюся так, наче знову опинився в Пекельній кухні — за її найкращих днів. А їх було небагато. Але іноді — коли я сидів так само, тільки десь на напівзруйнованій стіні біля набережної — небо було всіяне зорями, довкруги лежали купи сміття, і річка смерділа гнилими мушлями… Говарде, коли ти озираєшся назад, тобі не здається, що твої дні рівномірно котилися вперед, наче їх відклацували на друкарській машинці — всі однакові? Або цикл закінчувався, ти робив зупинку — а потім стрічка знову розкручувалася?
— Були зупинки.
— Ти це розумів тоді — ти знав, що то було?
— Так.
— А я ні. Я зрозумів це пізніше. Але ніколи не знав причин. Якось було так — мені дванадцять, і я ховався за стіною, очікуючи, коли мене вб'ють. Але я знав, що залишуся живим. Я пам'ятаю не те, що зробив потім, не бійку, а цю мить очікування. Не знаю, чому я запам'ятав саме її і чому так пишаюся нею. Я навіть не розумію, чому я тут про це згадав.
— Не шукай пояснень.
— Ти це розумієш?
— Я сказав: не шукай.
— Я думаю про своє минуле — весь час, відколи ми познайомилися. А я прожив чимало років, не думаючи про нього. Ні, не варто робити з цього якихось таємних висновків. Мені не боляче озиратися назад, хоча задоволення від цього я теж не отримую. Це просто спогади. Не питання і навіть не сентиментальна подорож. Це наче безцільне блукання, наче прогулянка за містом увечері, коли ти трохи втомлений… І це якось пов'язано з тобою, бо я завжди повертаюся до однієї думки. Я думаю, що ми з тобою починали однаково. З тієї самої точки відліку. З нуля. Це безперечно. Я не можу знайти в цьому жодного особливого сенсу. Лише одна думка: «Ми почали однаково»… Хочеш мені пояснити, що це означає?
— Ні.
Вайненд роззирнувся — і помітив газету на стосі кореспонденції.
— Хто тут, матері його, читає «Знамено»?
— Я.
— Відколи?
— Близько місяця.
— Мазохізм?
— Ні. Звичайна цікавість.
Вайненд підвівся, взяв газету і проглянув її. На одній сторінці затримався і реготнув. Він показав це Роркові: сторінку з фотографіями ескізів будівель для виставки «Марш століть».
— Жахливо, еге ж? — запитав Вайненд. — Огидно, що ми повинні друкувати оце. Але я почуваюся краще, коли пригадую, як ти відповів цим видатним громадським діячам. — Він втішено засміявся. — Ти сказав їм, що не взаємодієш і не співпрацюєш.
— Але це не було жестом, Ґейле. Звичайний здоровий глузд. Не можна співпрацювати із самим собою. Я можу взаємодіяти, якщо вони це так називають, із будівельниками, які зводять мої будинки. Але я не можу допомогти їм класти цеглу, а вони не можуть допомогти мені проектувати.
— Хотів би я спромогтися на такий жест. Я змушений надавати слово на сторінках своїх газет громадським діячам. Але так і має бути. Ти дав їм ляпаса від мого імені. — Він незлостиво відкинув газету. — Це наче обід, на якому я був сьогодні. Національний конгрес рекламодавців. Я повинен його висвітлити — всі ці сіпання і маячню. Мене нудило від цього так, що я боявся оскаженіти і розтрощити комусь довбешку. А потім подумав про тебе. Подумав, що тебе це не зачепило б. Нізащо. Національного конгресу рекламодавців не існує, якщо ти не знаєш про його існування. Він перебуває в якомусь п'ятому вимірі, що може ніколи не перетнутися з твоїм. Я подумав про це, і мене попустило.