— Потрібен такий закон, щоб усі вивчали таємничі загадки стародавнього світу, — сказав Мітчелл Лейтон. — Усіх їх вирізьблено на стінах єгипетських пірамід.
— Ваша правда, Мітче, — погодився Гомер Слоттерн. — На захист містицизму можна сказати чимало. Це з одного боку. З іншого ж — діалектичний матеріалізм…
— Це не суперечність, — презирливо промимрив Мітчелл Лейтон. — У світі майбутнього вони поєднаються.
— Насправді, — встряв Еллсворт Тухі, — це два штучно розділених вияви того самого. Тієї самої мети. — Його окуляри поблискували, наче підсвічені зсередини; здавалося, він насолоджується власними твердженнями.
— Я знаю лише те, що єдиним моральним принципом є безкорисливість, — сказала Джессіка Пратт, — це найшляхетніший принцип і священний обов'язок, значно важливіший за свободу. Безкорисливість — єдиний шлях до щастя. Я перестріляла б усіх, хто відмовляється від безкорисливості. Щоб позбавити їх від мук. Вони не здатні бути щасливими.
Джессіка Пратт говорила задумливо. Її ніжне обличчя починало старіти; її прив'яла шкіра, незнайома з косметикою, справляла дивне враження — здавалося, що палець, що торкнеться до неї, вкриється білим пилом.
Джессіка Пратт належала до старовинного американського роду, в неї не було грошей, але була велика пристрасть: любов до молодшої сестри Рене. Вони осиротіли в ранньому віці, й вона присвятила своє життя вихованню сестри. Вона пожертвувала всім: ніколи не виходила заміж, багато років боролася, інтригувала, ошукувала — і домоглася для Рене вдалого шлюбу: з Гомером Слоттерном.
Рене Слоттерн сиділа скрутившись на пуфику і жувала арахіс. Час від часу вона простягала руку до кришталевої вази на столику і брала чергову порцію. Вона заощаджувала фізичні зусилля. Світлі очі на її блідому обличчі спокійно поглядали навколо.
— Це занадто, Джесс, — мовив Гомер Слоттерн. — Не можна вимагати, щоб усі були святими.
— Я нічого не вимагаю, — боязко відповіла Джессіка. — Я вже давно перестала щось вимагати. Що нам справді потрібно, то це освіта. Думаю, містер Тухі це розуміє. Спонукаючи кожного здобути якісну освіту, ми отримаємо кращий світ. Якщо ми примусимо людей творити добро, вони зможуть стати щасливими.
— Це абсолютно марна суперечка, — втрутилася Єва Лейтон. — Нині жодна інтелігентна людина не вірить у свободу. Це старомодно. Майбутнє належить соціальному плануванню. Примус — це закон природи. Отак. Це очевидно.
Єва Лейтон була красунею. Вона стояла у сяйві люстри: гладке чорне волосся обрамлювало обличчя, блідо-зелений атлас сукні нагадував воду, що ніби стікала її тілом, збираючись ось-ось оголити ніжну, засмаглу шкіру. Єва мала особливий дар обирати тканини і парфуми, сучасні, наче алюмінієві стільниці. Вона була Венерою, яка виходила з люка підводного човна.
Єва Лейтон вірила, що її життєвою місією був авангард — байдуже в чому це виражалось би. Вона воліла безоглядно стрибати і приземлятися попереду всіх. Її філософія вкладалася в одну фразу: «Це мені зійде з рук». У розмови вона часто вставляла улюблене: «Я? Я — це післязавтрашній день». Вона була вправною вершницею, автогонщицею, відчайдушною пілоткою і чемпіонкою з плавання. Якщо вона довідувалася, що основною темою дня є сфера ідей, вона робила наступний стрибок, наче перескакуючи через канаву на своєму шляху, і приземлялася далеко попереду інших. А після посадки здивовано виявляла, що є люди, які сумніваються в її спритності. Ніхто не ставив під сумнів її попередніх досягнень. Єву страшенно дратували люди, які не погоджувалися з її політичними поглядами. Для неї це був особистий виклик. Вона завжди мала рацію, тому що вона — людина післязавтрашнього дня.
Чоловік Єви, Мітчелл Лейтон, ненавидів її.
— Це аж ніяк не марна суперечка, — гарикнув він. — Не кожен такий ерудований, як ти, моя люба. Ми повинні допомагати іншим. Це моральний обов'язок ідейних лідерів. Я хочу сказати, що ми не можемо послуговуватися словом «примус», наче городнім опудалом. Коли щось робиться заради блага, це не примус. Я хочу сказати, що це робиться в ім'я любові. Але не знаю, як змусити країну це зрозуміти. Американці такі обмежені.
Він не міг пробачити своїй країні, що, давши йому чверть мільярда доларів, вона потім відмовилася відповідно його вшанувати. Люди не сприймали його поглядів на мистецтво, літературу, історію, біологію, соціологію і метафізику так охоче, як брали від нього чеки. Він нарікав, що його ототожнюють із його грішми; він ненавидів людей, бо вони не визнавали його особистості.
— Можна багато сказати про примус, — зазначив Гомер Слоттерн. — За умови, що він запланований демократично. Насамперед суспільне благо, подобається це нам чи ні.