— Запізно, Пітере, — лагідно мовив він.
Кітінґ кивнув головою:
— Гадаю, я… це знав.
Коли Кітінґ вийшов, Рорк притулився до дверей, заплющивши очі. Його опанував неймовірний жаль.
Ніколи досі він не відчував нічого схожого — навіть тоді, коли Генрі Камерон звалився біля його ніг в бюро, навіть тоді, коли Стівен Меллорі, лежачи на ліжку, істерично ридав перед ним. Там все було зрозуміло. А зараз був жаль — повне усвідомлення людини, в якої не залишилося ані гідності, ані надії, відчуття кінця, без сподівання на порятунок. У цьому почутті було щось ганебне — його власний сором, що він змушений виносити такий вирок іншій людині, що в його почуттях немає місця навіть на бліду подобу поваги.
«Як шкода», — подумав він, і здивовано підвів голову. Він подумав, що щось страшенно неправильно в цьому світі, де це страшне відчуття називають чеснотою.
9
Вони сиділи на березі озера: Вайненд згорбився, примостившись на камені, Рорк розтягнувся на землі, Домінік сиділа прямо, розклавши колом на траві свою блідо-блакитну спідницю.
Будинок Вайненда височів на пагорбі позаду них. Тераси поступово здіймалися вгору від землі, перетворюючи пагорб на сходи. Сам будинок складався з горизонтальних прямокутників, які йшли вгору до вертикальної проекції, що розрізала їх групами ніш, дедалі менших за розміром, кожна з яких була окремою кімнатою, розмір і форма якої становили послідовні кроки у серії поєднуваних ліній поверхів. Здавалося, наче з просторої вітальні на першому рівні рука повільно пішла вгору, формуючи наступний виступ ретельним дотиком, потім зупинилася і знову рушила окремими, чимраз коротшими, різкішими рухами, а потім завмерла, відірвалася від контурів будинку, що сягав до небес. Здавалося, повільний ритм посилювався, наростав, а у фіналі розпадався на стакато.
— Мені подобається дивитися на будинок звідси, — озвався Вайненд. — Учора я провів тут цілий день, розглядаючи гру світла на стінах. Говарде, проектуючи будинок, ти точно знаєш, як сонце освітлюватиме його у різний час із будь-якого кута? Ти контролюєш сонце?
— Звісно, — відповів Рорк, не піднімаючи голови. — На жаль, я не можу контролювати сонце зараз. Посунься, Ґейле. Ти застиш його мені. А я люблю відчувати його проміння на спині.
Вайненд гепнувся на траву. Рорк лежав долілиць, поклавши голову на руку, руде волосся яскравіло на білому рукаві, другу руку він витягнув уперед, притиснувши долоню до землі. Домінік дивилася на стеблинки трави між його пальцями, що іноді ворушилися, зминаючи бадилинки з лінивою чуттєвою насолодою.
За ними простягалося озеро. Гладка поверхня темнішала вздовж узбережжя, наче дерева вдалечині присувалися ближче, щоб обійняти водойму на ніч. Сонце блискучою смугою розтинало воду. Домінік дивилася на будинок і думала, що хотіла б стояти біля вікна, дивитися вниз і бачити постать у білому, що лежала на пустельному березі біля підніжжя пагорба, і руку на землі, — втомлену і спустошену людину.
Вони вже місяць жили в новому домі. Вона ніколи не думала, що так станеться. Але Рорк сказав:
— Місіс Вайненд, будинок буде готовим за десять днів.
І вона відповіла:
— Чудово, містере Рорк.
Вона полюбила будинок, дотик до поруччя сходів, стіни, що оточували повітря, яким вона дихала. Вона полюбила вмикати світло ввечері й саме світло, що бігло дротами, які він проклав, воду, що струменіла з-під крана, який він приєднав до трубопроводу; тепло вогню серпневими вечорами перед каміном, що його до останнього каменя збудовано за його ескізами. Вона думала: «Щомиті… кожна моя життєва потреба…». Вона думала: «Чому б і ні? Те саме з моїм тілом — легені, кровоносні судини, нерви, мозок — усе в його владі». Вона відчувала себе єдиним цілим із цим будинком.
Любила ночі, коли, лежачи в обіймах Вайненда, розплющувала очі й бачила спальню, створену Рорком. Зціплювала зуби від хворобливої насолоди, що наполовину була реакцією тіла, а наполовину насмішкою незадоволеного голоду в її тілі, й підкоряючись, вона не знала, хто з чоловіків подарував їй цю насолоду, один із них чи обидва.
Вайненд спостерігав, як вона проходжає кімнатами, спускається сходами, стоїть біля вікна. Сказав був: «Я ніколи не думав, що будинок можна спроектувати для жінки, наче сукню. Ти не бачиш себе в ньому так, як я, ти не можеш побачити, як цей будинок тобі пасує. Кожен кут, кожну дрібничку в кожній кімнаті підібрано для тебе. Цей будинок підібрано до твого зросту, форми твого тіла. Навіть текстура стін дивовижним чином пасує до твоєї шкіри. Це храм Стоддарда, тільки збудований для однієї людини, і ця людина моя. Це саме те, чого я прагнув. Місто не дотикається до тебе. Я завжди боявся, що місто вкраде тебе від мене. Воно дало мені все, що я маю. Часом мені здається, що воно зажадає плати за це. Але тут ти в безпеці, ти моя». Вона хотіла закричати: «Ґейле, тут я належу йому так, як ніколи ще не належала!».