Ґейла Вайненда, збудований Говардом Рорком. Я чекав на це, відколи народився. Відколи ти народився, ти теж чекав на свій великий шанс. Ось він, твій шанс, на протилежній стороні вулиці. Твій — від мене.
10
Дощ закінчився, але Пітер Кітінґ хотів, щоб він почався знову. Тротуари виблискували, на стінах будинків з'явилися темні плями, а оскільки дощу вже не було, здавалося, що місто вкрилося холодним потом. Повітря обважніло у передчасних сутінках, бентежачи, мов передчасна старість, а вікна світилися жовтими каламутними плямами. Кітінґ не потрапив під дощ, але почувався так, наче змок до кісток.
Він рано вийшов із роботи і пішов додому пішки. Бюро вже віддавна здавалося йому несправжнім. Реальними були лише вечори, коли він крадькома прослизав до Роркового помешкання. Нікуди він не прослизав і не крадькома, сердито переконував він себе, але знав, що це саме так; навіть якщо він входив до будинку Енрайта через центральний вхід і піднімався ліфтом, як будь-яка людина, яка виконує законне доручення. Його огортав туманний неспокій, бажання пильно вдивлятися в кожне обличчя, страх, що його впізнають; переслідувало почуття незрозумілої провини, не перед певною особою, а значно лякливіше почуття провини невідомо перед ким.
Він взяв Роркові ескізи для кожної деталі Кортландту — і його працівники зробили на їхній основі робочі креслення. Він вислухав інструкції Рорка, запам'ятав аргументи, що мав навести своїм працівникам у разі можливих заперечень. Він записував усе, наче магнітофон. Пізніше, коли вже пояснював завдання своїм креслярам, його голос лунав наче увімкнутий запис. Він не заперечував. Він ні в чому не сумнівався.
Зараз він повільно йшов просяклими вологою вулицями. Поглянув угору й побачив порожнечу там, де були башти знайомих будівель; це не скидалося на туман чи хмару, здавалося, що важке сіре небо спричинило масштабну, беззвучну руйнацію. Вигляд будинків, поглинутих небом, завжди його непокоїв. Він потупив очі та пішов далі.
Насамперед зауважив черевички. Зрозумів, що мусить знати цю жінку в обличчя, але інстинкт самозбереження не дозволяв йому підвести голову та змушував і далі дивитися на взуття. Це були коричневі «оксфордські» туфлі без підборів, образливо доречні, надто лискучі на брудному асфальті, презирливі до дощу і до краси. Далі його очі вихопили коричневу спідницю, приталений жакет, добротний і строгий, наче форма, руку в дорогій, але продірявленій на пальці, рукавичці, безглузду брошку на вилозі жакета — у формі кривоногого мексиканця у вкритих червоною емаллю штанях — незграбна спроба додати костюму зухвалості; побачив тонкі вуста, окуляри, очі.
— Кеті, — сказав він.
Вона стояла біля вітрини книжкового магазину; її погляд наче вагався між упізнаванням його і читанням назви книжки, що вона її розглядала; потім, таки признавши його, вона розтягнула вуста в усмішці, але знову звернула погляд на назву книжки, дочитала її, уважно вдивляючись. Затим її очі повернулися до Кітінґа. Вона знову доброзичливо всміхнулася; не прикриваючи усмішкою гіркоти, і не привітно, просто доброзичливо.
— Невже це Пітер Кітінґ… — мовила вона. — Привіт, Пітере.
— Кеті… — він не спроможний був ані простягнути їй руки, ані підійти ближче.
— Нічого собі — зустрітись отак з тобою в Нью-Йорку, наче в якомусь провінційному містечку, хоча і без його переваг. — Голос її був напрочуд спокійним.
— Що ти тут робиш? Я думав… Я чув… — Він знав, що в неї була хороша робота у Вашингтоні, й вона оселилася там два роки тому.
— Я тут у справах. Завтра мушу повертатися. Не можу сказати, що мене це засмучує. Нью-Йорк здається таким мертвим, таким повільним.