— Пітере, те, що ти кажеш — дуже огидно й егоїстично.
— Можливо. Я не знаю. Я завжди казав тобі правду. Про все. Навіть якщо ти не запитувала. Я мусив.
— Так, це правда. Це була похвальна риса. Ти був чарівним хлопцем, Пітере.
У нестямній люті він подумав, що його дратує цей зацукрований мигдаль на вітрині. Мигдалини були білі й зелені; вони не мали права бути білими і зеленими цієї пори року; це кольори Дня святого Патріка — того дня у вітринах всіх магазинів виставляють такі ласощі — і День святого Патріка означає весну, ні, навіть краще за весну, мить захопленого передчуття початку весни.
— Кеті, я не говоритиму, що досі кохаю тебе. Я й сам цього не знаю. Я ніколи себе про це не запитував. Зараз це не має значення. Я не кажу це, бо сподіваюся на щось або думаю, або ж намагаюся… Знаю лише, що кохав тебе, Кеті, кохав тебе, хоч би що я робив, навіть якщо кажу про це востаннє, я кохав тебе, Кеті.
Вона поглянула на нього — здається, їй було приємно. Вона не була ні схвильована, ні щаслива, ні жаліслива — просто задоволена. Він подумав: навіть якби вона була старою дівою, розчарованою соціальною активісткою, як зазвичай думають про таких жінок, із тих, хто зневажає відмінності між статями, хизуючись власними чеснотами, це було би помітно, виражалось би принаймні ворожим ставленням. Але ця вдоволена толерантність, здається, свідчила про те, що вона припускає любовні стосунки як поступку людській природі, і треба через це пройти, як через будь-що інше, це поширена слабкість без серйозних наслідків. Їй було приємно це почути, як було би приємно почути ці слова від будь-якого іншого чоловіка. Її реакція була як червоний мексиканець на лацкані — зневажлива поступка людському марнославству.
— Кеті… Кеті, скажімо, це не важливо — те, що між нами зараз, — але минуле все одно має значення, правда? Того, що було між нами, не зруйнувати, Кеті…Люди зажди шкодують, що минуле безповоротне, що нічого не змінити — але я радий цьому. Ми не можемо його зіпсувати. Ми можемо згадувати про нього, адже так? Чому б і ні? Я маю на увазі, як ти й сказала, коли дорослі люди, не обдурюючи себе, не плекаючи надій, просто його згадують… Ти пам'ятаєш, як я вперше приїхав до тебе в гості у Нью-Йорку? Ти була така тоненька і маленька, зі скуйовдженим волоссям. Я сказав тобі, що ніколи не полюблю нікого іншого. Я тримав тебе на колінах, і ти була просто невагома, я сказав, що нікого іншого ніколи не любитиму. А ти відповіла, що знаєш це.
— Я пам'ятаю.
— Коли ми були разом… Кеті, мені соромно за багато своїх вчинків, але я не відчуваю сорому за жодну мить, проведену з тобою. Коли я запропонував тобі вийти за мене заміж… ні, я ніколи не пропонував… я лише сказав, що ми заручені… а ти відповіла «так»… це було на лавці в парку — падав сніг…
— Так.
— На тобі були смішні вовняні рукавички — мітенки. Я пам'ятаю… на шерстинках були краплі води — круглі, наче намистинки — вони спалахували, коли повз нас проїжджала якась машина.
— Так, я вважаю, що інколи можна зазирнути в минуле. Але людський обрій розширюється. З роками людина стає духовно багатшою.
Він помовчав. Потім сказав безбарвним голосом:
— Вибач.
— За що? Ти дуже милий, Пітере. Я завжди казала, що чоловіки сентиментальні.
Він подумав: «Ні, вона не прикидається — ніхто не зможе так вдавати, — хіба що це прикидання перед самим собою, і тоді вже немає жодних меж, немає ради, немає сьогоднішнього дня…».
Вона говорила й далі, а незабаром знову повернулася до розповідей про Вашингтон. Він відповідав, коли це було необхідно.