Він думав про те, що минуле і теперішнє пов'язані, та якщо в минулому сталася помилка, вона компенсується сьогоднішнім болем, і цей біль робить минуле безсмертним — він і уявити не міг, що хтось може знищити все, як це щойно зробила Кетрін, — цілком убити минуле, ніби для неї його ніколи не існувало.
Вона глипнула на годинник і легенько, нетерпляче зітхнула:
— Я спізнююся. Мушу бігти.
Він витиснув із себе:
— Ти не заперечуєш, Кеті, якщо я тебе не проводитиму? Це не грубість. Я просто думаю, що так краще.
— Звісно, так і є. Авжеж, не заперечую. Я цілком добре орієнтуюся в місті, та і які формальності можуть бути між давніми друзями, — додала вона, взяла свою сумку і рукавички, зіжмакала паперову серветку й охайно поклала її до чашки з-під чаю. — Я зателефоную тобі, коли буду в місті наступного разу, і ми знову десь перекусимо разом. Хоча не можу сказати напевно, коли це буде. У мене стільки справ, я повинна відвідати стільки місць. Минулого місяця я була в Детройті, а наступного тижня лечу до Сент-Луїса. Але якщо знову матиму відрядження до Нью-Йорка, неодмінно зателефоную. Бувай, Пітере, було дуже приємно.
11
Ґейл Вайненд милувався блискучим деревом палуби. Дерев'яні й мідні клямки, що перетворилися на вогняні плями, допомагали йому відчути все навколо: сповнені сонцем кілометри простору між палахкою безмежністю неба та океану. Це було в лютому, і яхта з вимкненим двигуном завмерла в південній частині Тихого океану.
Він схилився над поруччям і подивився на Рорка. Рорк плив на спині, витягнувши тіло прямою лінією, розкинувши руки і заплющивши очі. Його засмага свідчила про місяць таких днів, як оцей. Вайненд думав, що любить саме так відчувати простір і час: у потужності своєї яхти, в засмаглій Рорковій шкірі, у власних засмаглих руках на поруччі.
Він не плавав на цій яхті кілька років. Цього разу він запросив лише Рорка. Домінік залишилася вдома.
Вайненд сказав:
— Говарде, ти вбиваєш себе. Ти працюєш у такому темпі, що його ніхто не витримає довго. І це триває від Монадноку, правда? Гадаєш, тобі вистачить мужності для найскладнішого випробування для тебе — відпочинку?
Він здивувався, коли Рорк охоче погодився. Рорк розсміявся:
— Я не тікаю від роботи, якщо це те, що тебе здивувало. Я знаю, коли зупинитися — та я не зможу зупинитися, якщо не покину все негайно. Я знаю, що перепрацювався. Я зіпсував забагато паперу останнім часом, і в мене виходили жахливі проекти.
— У тебе колись виходять жахливі проекти?
— Можливо, навіть більше, ніж у будь-якого іншого архітектора, і в мене менше можливостей виправдатися. Єдина відмінність — це те, що всі мої спартачені проекти закінчують життя в кошику для сміття.
— Попереджаю, ми вирушаємо на кілька місяців. Якщо ти почнеш шкодувати і рюмсатимеш за своїм кульманом, як усі люди, які не вміють ледарювати, я не відвезу тебе назад. На борту я найогидніший з усіх тиранів. У тебе буде все, що ти лише зможеш собі уявити, крім паперу та олівців. Я не залишу тобі навіть свободи слова. Жодних згадок про підтримувальні конструкції, пластик або залізобетон, щойно твоя нога ступить на борт. Я навчу тебе їсти, спати й існувати так, як це роблять наймарнотратніші мільйонери.
— Хотів би спробувати.
Робота не вимагала Роркової присутності найближчими місяцями. Усі поточні проекти він завершив. Два нових будівництва мали розпочатися лише навесні.
Він зробив усі ескізи, що потрібні були Кітінґові для Кортландту. Будівництво ось-ось мало розпочатися. Перед від'їздом, наприкінці грудня, Рорк пішов востаннє поглянути на будівельний майданчик майбутньої дільниці. Анонімним спостерігачем у групі цікавих ледарів він споглядав, як ківш екскаватора вгризається в землю, звільняючи місце для майбутнього фундаменту. Іст-Рівер тягнулася неповороткою широкою чорною смугою, а за нею, у рідкому серпанку сніжинок, стояли міські хмарочоси, обриси яких пом'якшила фіолетово-синя акварель.
Домінік не заперечувала, коли Вайненд розповів про свій намір вирушити у тривалий круїз із Рорком.
— Кохана, ти ж розумієш, що я не тікаю від тебе? Мені просто потрібно трохи відпочити від усього. А бути з Говардом це все одно, що бути наодинці із самим собою, тільки ще спокійніше.
— Звісно, Ґейле, я не заперечую.
Але він пильно поглянув на неї та зненацька розреготався, неймовірно втішений:
— Домінік, мені здається, ти ревнуєш. Це чудово, я вдячний йому дужче, ніж будь-коли — бо йому вдалося змусити тебе ревнувати.