Він звернувся до Еллсворта Тухі, але Тухі це не обходило. Він переймався іншими справами і не мав бажання провокувати бюрократичних суперечок. Щиро кажучи, він не спонукав своїх протеже до творчих зусиль, але й не бачив причин, щоб їх зупиняти. Ситуація здавалася йому кумедною.
— Але ж, Еллсворте, це жахливо! Ти ж знаєш, що це жахливо!
— Мабуть, що так. Але чому ти хвилюєшся, Пітере? Твої бідні простакуваті орендарі не зможуть оцінити тонкощів архітектурного мистецтва. Їм головне, щоб працювала каналізація.
— Але навіщо? Навіщо? Навіщо? — волав Кітінґ до своїх помічників.
— Добре, але чому ми не можемо висловитися? — запитав Ґордон Прескотт. — Ми теж хочемо виявити свою індивідуальність.
Коли Кітінґ посилався на свій контракт, йому казали: «Гаразд, спробуйте притягнути до відповідальності державу. Спробуйте». Іноді в нього виникало бажання когось убити. Але вбивати було нікого. Навіть якби йому надали таке право, він не зміг би обрати жертву. Ніхто ні за що не відповів. Не було ні мети, ні причин. Просто так сталося.
Кітінґ прийшов до Рорка того ж вечора, коли той повернувся. Він не повідомляв про свій прихід. Рорк відчинив двері та сказав:
— Доброго вечора, Пітере.
Але Кітінґ не зміг відповісти. Вони мовчки пішли до кабінету. Рорк сів, але Кітінґ зупинився посеред кімнати і понуро запитав:
— Що ти збираєшся зробити?
— Тепер залиш це на мене.
— Говарде, я не міг нічого вдіяти… Нічого!
— Певно, що так.
— Що ти зможеш тепер зробити? Ти не можеш позиватися до суду на державу.
— Ні.
Кітінґ подумав, що краще було б сісти, але відстань до стільця здавалася йому занадто довгою.
— Говарде, що ти зробиш зі мною?
— Нічого.
— Хочеш, щоб я розповів правду? Всім?
— Ні.
Трохи помовчавши, Кітінґ прошепотів:
— Дозволь мені віддати тобі гроші… всі… і…
Рорк усміхнувся.
— Вибач, — прошепотів Кітінґ, дивлячись убік, а потім у нього вирвалося благання, що він його не зміг стримати. — Я боюся, Говарде…
Рорк похитав головою:
— Пітере, хоч би що я зробив, тобі це не зашкодить. Я теж винен. Ми обидва винні.
— Ти винен?
— Це я тебе знищив, Пітере. Від самого початку. Допомагаючи тобі. Є випадки, за яких не варто звертатися по допомогу, а також не можна допомагати. Я не повинен був робити за тебе проекти у Стентоні. Я не повинен був допомагати тобі ані з «Космо-Слотником», ані з Кортландтом. Я звалив на тебе більше, ніж ти здатен подужати. Це як напруга електричного струму, занадто сильна для мережі. Вибиває запобіжники. А тепер ми обидва розплачуємося за це. Це важко для тебе, але для мене ще важче.
— Ти б краще… Говарде, мені піти додому?
— Так.
У дверях Кітінґ сказав:
— Говарде! Вони ж ненавмисне це зробили.
— Це ще гірше.
Домінік почула звук автомобіля, що виїздив на пагорб. Вона подумала, що Вайненд повертається додому. Повернувшись із відпочинку, він працював допізна ось уже два тижні.
Гуркіт двигуна наповнив весняну заміську тишу. В будинку не було чути ні звуку, лише тихий шелест її волосся, коли вона відкинула голову назад, на м'яку спинку крісла. Вона не відразу усвідомила, що наближається автівка, цей звук був такий звичний о цій порі, становив частину самотності й відокремленості.
Вона почула, як машина зупинилася біля вхідних дверей. Їх ніколи не замикали; вони не очікували ані сусідів, ані гостей. Домінік почула, що двері відчинилися, а потім залунали кроки в залі на першому поверсі. Кроки не зупинилися, а звично застукали сходами. Повернулася ручка на дверях.
Це був Рорк. Підводячись, вона подумала, що він іще ніколи не був у її кімнаті, але він знав усі закутки цього будинку, як знав усе про її тіло. Вона не відчула потрясіння, лише подумала про потрясіння у минулому часі: «У мене мав би бути шок, коли я його побачила». Тепер, коли вона стояла перед ним, усе здавалося дуже просто.
Вона подумала: «Ми ніколи не говорили про найголовніше. Ми завжди просто говорили. Він не хотів бачити мене саму. І ось він тут. Я чекала, я готова».
— Доброго вечора, Домінік.
Вона почула, як вимовлене її ім'я заповнило простір завдовжки в п'ять років. І спокійно відповіла:
— Доброго вечора, Рорк.
— Я хочу, щоб ти мені допомогла.
Вона стояла на платформі залізничного вокзалу в Клейтоні, штат Огайо, на місці для свідків під час процесу Стоддарда, на краю кар'єру так само, як стояла зараз — щоб відреагувати на те, що почула: