— А ти знаєш, що я щось таке і відчував? Мені здавалося, коли я оселюся в цьому будинку, в мене почнеться у певному сенсі нове життя, й навіть до моєї простої щоденної рутини додасться чеснот і достоїнств, що мені їх важко назвати. Не дивуйся, якщо я кажу тобі, що відчуваю, начебто повинен дорости до такого будинку.
— Я мав такий намір, — мовив Рорк.
— І, між іншим, дякую тобі, що ти, як з'ясувалося, подбав про мій комфорт. Я зауважив стільки всього, що ніколи раніше не спадало мені на думку, але ти так усе розпланував, ніби знав, що саме мені потрібно.
Наприклад, кабінет — це найпотрібніша мені кімната, і ти відвів їй чільне місце — і, між іншим, я бачу, що вона домінує навіть ззовні. А потім спосіб, у який вона сполучається з бібліотекою, віддаленість вітальні та гостьових кімнат, щоб я не надто чув галас звідти — і таке інше… Ти був дуже уважний до мене.
— Знаєш, — сказав Рорк, — я зовсім про тебе не думав. Я думав про будинок. — І додав: — Можливо, саме тому я виявив до тебе таку увагу.
Будинок Геллера було завершено у листопаді 1926 року.
У січні 1927 року «Трибуна архітектора» надрукувала огляд найкращих американських будинків, зведених торік. Дванадцять сторінок було відведено великим глянцевим фотографіям двадцяти чотирьох будинків, які редактори назвали «найвищими досягненнями архітектури». Про будинок Геллера не згадали.
Рубрики про нерухомість у нью-йоркських газетах щонеділі друкували стислі повідомлення про помітні нові маєтки в околицях міста. Про будинок Геллера не сказали нічого.
Щорічник Гільдії архітекторів Америки, який друкував чудові репродукції будинків, названих найкращими в країні, не присвятив Геллеровому будинку жодного рядка у рубриці «Дивлячись вперед».
На багатьох зібраннях, коли лектори піднімалися на підвищення і розповідали слухачам про прогрес американської архітектури, ніхто не говорив про будинок Геллера.
Лише у клубних кімнатах Гільдії дехто висловлював свою думку.
— Це ганьба для всієї країни, — казав Ролстон Голкомб, — що дозволено зводити такі будинки, як у Геллера. Це пляма на нашій професії. Повинен бути якийсь закон.
— Це те, що відштовхує клієнтів, — казав Джон Ерік Снайт. — Вони побачать отакий будинок і думатимуть, що всі архітектори божевільні.
— Не бачу причин обурюватися, — казав Ґордон Прескотт. — Я думаю, це страшенно смішно. Будинок нагадує щось середнє між заправкою і коміксним космічним кораблем, що летить на Місяць.
— Почекаємо кілька років, — казав Юджин Петтінґілл, — і побачимо, що станеться. Ця штука розпадеться наче картковий будиночок.
— Навіщо ж чекати роки? — казав Ґай Франкон. — Ті модерністські штучки ніколи не витримують більше одного сезону. Господареві цей дім набридне до кольок, і він побіжить шукати гарний старий будинок у ранньоколоніальному стилі.
Будинок Геллера здобув славу в усій околиці. Люди з'їжджали із траси і зупинялися перед ним на дорозі — повитріщатися, потицяти пальцями і похихотіти. Працівники автозаправок вишкірювалися, коли повз них проїжджав автомобіль Геллера. Геллерова куховарка мусила терпіти зневажливі погляди власників крамничок, коли йшла на закупи. В околиці будинок Геллера охрестили «божевільнею».
Пітер Кітінґ казав колегам по фаху, вибачливо посміхаючись:
— Ні-ні, ви не повинні так про нього казати. Я давно знаю Говарда Рорка, він доволі талановитий, доволі. Він навіть працював колись на мене. Його трохи занесло із цим будинком. Він ще навчиться. У нього є майбутнє… О, думаєте, немає? Ви справді так вважаєте?
Еллсворт Тухі, без коментаря якого з американської землі не діставали жодного каменя, не знав про будинок Геллера, принаймні про це свідчила його колонка. Він не вважав за необхідне повідомити про це своїх читачів бодай для того, щоб висловити осуд. Він не написав ані слова.