— Не те, щоб я не погоджувався з вами, — прохолодно мовив містер Санборн, — насправді я думаю, що ви маєте рацію. Але ми не можемо цього собі дозволити. Вибачте.
— Це коштуватиме вам менше, ніж безсенсовні зміни, що їх примусила мене зробити місіс Санборн.
— Облишмо цю тему.
— Містере Санборн, — повільно запитав Рорк, — ви підпишете дозвіл на цю зміну за умови, що це нічого вам не коштуватиме?
— Звісно. Якщо ви можете сотворити диво.
Він підписав. Східне крило перебудували. Рорк заплатив за нього сам. Це коштувало йому більше, ніж отриманий ним гонорар. Містер Санборн вагався: він хотів повернути кошти. Місіс Санборн його стримала.
— Це лише хитрий хід, — сказала вона, — лише форма тиску. Він грає на твоїх найкращих почуттях. Він сподівається, що ти заплатиш. Зачекай і побачиш. Він попросить грошей. Не дозволяй, щоб це зійшло йому з рук.
Рорк не попросив. Містер Санборн так ніколи йому і не заплатив.
Коли будинок було завершено, місіс Санборн відмовилася в ньому жити. Містер Санборн сумно дивився на дім, надто втомлений визнати, що полюбив цей будинок і що завжди хотів мати саме такий. Він здався. Дім не вмеблювали. Місіс Санборн вирушила з чоловіком і донькою на зиму до Флориди. «Там, — казала вона, — у нас є пристойний будинок, слава Тобі Господи, в іспанському стилі, тому що ми купили його готовим. Ось як буває, коли зважуєшся будувати самостійно, взявши за архітектора недовченого йолопа!» її син усіх шокував несподіваним свавіллям: він відмовився їхати до Флориди; йому подобався новий будинок, він не хотів жити деінде. Тому для нього вмеблювали три кімнати. Родина поїхала, а він сам оселився в будинку на Гудзоні. Уночі з ріки можна було побачити самотній жовтий прямокутник, маленький і загублений серед вікон величезної, мертвої будівлі.
Бюлетень Гільдії архітекторів Америки надрукував коротеньку замітку:
«Нам повідомили про цікавий інцидент, який був би кумедним, якби не був таким прикрим, що стався з будинком, нещодавно зведеним для містера Вітфорда Санборна, відомого промисловця. Спроектований Говардом Рорком і зведений за понад 100 тисяч доларів, цей будинок родина визнала непридатним. Тепер він стоїть закинутим, як промовисте свідчення фахової некомпетентності».
14
Луціус Геєр уперто відмовлявся вмирати. Він очуняв після інсульту і повернувся на роботу, зневаживши перестороги лікарів і турботливі протести Ґая Франкона. Франкон запропонував викупити його частку. Геєр відмовився, а його безбарвні, сльозливі очі наполегливо витріщалися у порожнечу. Що два-три дні він приходив до свого кабінету, читав копії листів, за звичкою залишених для нього у кошику для кореспонденції; всідався за стіл і малював квіточки на чистому аркуші нотатника; потім ішов додому. Він ходив, повільно човгаючи, притискаючи лікті до боків і тримаючи перед собою руки з півзігнутими пальцями, що скидалися на клешні; його пальці тремтіли; ліва рука взагалі не працювала. Він не йшов у відставку. Йому подобалося бачити своє ім'я на фірмових бланках.
Геєр трохи дивувався, чому його вже не представляють серйозним клієнтам, чому він ніколи не бачить ескізів їхніх нових будинків, а вже лише наполовину зведені споруди. Якщо він нагадував про це, Франкон протестував: «Але ж, Луціусе, я навіть подумати не міг, щоб потурбувати тебе у такому стані. Інший вже давно пішов би у відставку».
Франкон Геєра трохи дивував. А Пітер Кітінґ — спантеличував. Кітінґ ледве-ледь вітався з ним, та й то лише у відповідь; Кітінґ відходив, недослухавши до кінця звернені до нього слова; коли ж Геєр доручив дріб'язкове завдання одному із креслярів, його не виконали, і кресляр повідомив, що завдання скасував містер Кітінґ. Геєр не міг цього второпати; він завжди пам'ятав Кітінґа як невпевненого у собі хлопчину, який так мило розмовляв із ним про старовинну порцеляну. Спершу він вибачав Кітінґові; потім спробував його поставити на місце, боязко й незграбно; потім підсвідомо почав його боятися. Він ображено поскаржився Франконові, добираючи владного тону, що ніколи не був йому властивим: