Рорк самотньо сидів за столом великої кімнати, де не було й натяку на діяльність.
— Привіт, Говарде! — сказав він бадьоро. — Як справи? Я ж тобі не заважатиму?
— Привіт, Пітере, — відповів Рорк. — Не заважатимеш.
— Не дуже завантажений?
— Ні.
— Не заперечуєш, якщо я на хвилинку сяду?
— Сідай.
— Знаєш, Говарде, тобі непогано ведеться. Я бачив магазин Фарґо. Це чудово. Вітаю тебе.
— Дякую.
— Рухаєшся вперед, так? Уже мав три замовлення?
— Чотири.
— О так, справді чотири. Непогано. Я чув, що в тебе були невеличкі проблеми з Санборнами.
— Були.
— Пусте, вітер не завжди дме у вітрила, не завжди, ти ж знаєш. Відтоді жодних нових замовлень? Нічого?
— Ні. Нічого.
— Ну, ще будуть. Я завжди казав, що архітектори не повинні вгризатися одне одному в горлянки, для всіх нас є купа роботи, ми повинні розвивати дух професійної солідарності та співпраці. Наприклад, оцей конкурс — ти вже надіслав свій проект?
— Який конкурс?
— Як який конкурс? Конкурс «Космо-Слотника».
— Я нічого не надсилав.
— Ти… не надсилав? Зовсім?
— Ні.
— Чому?
— Я не беру участі в конкурсах.
— Чому ж, заради всього святого?
— Облиш, Пітере. Ти ж прийшов сюди не це обговорювати.
— Насправді я хочу показати тобі мій власний проект, розумієш, я не прошу тебе допомогти, хочу лише почути твою думку, дуже загальну.
Він розкрив течку.
Рорк почав вивчати ескізи. Кітінґ вигукнув:
— Ну? Все гаразд?
— Ні. Погано. І ти це знаєш.
Потім, протягом багатьох годин, поки Кітінґ спостерігав за ним, а небо темнішало і світло спалахувало у вікнах міста, Рорк говорив, пояснював, розтинав лініями креслення, розплутував лабіринти входів до кінотеатру, вирізаючи вікна, вирівнював вестибюлі, нищив непотрібні арки, випрямляв сходи. Нарешті Кітінґ, затинаючись, мовив:
— Господи, Говарде! Чому ти не береш участі в конкурсі, якщо вмієш таке?
Рорк відповів:
— Тому, що я не можу. Не зміг би, навіть якби спробував. Я вигораю. Я не можу дати їм те, чого вони хочуть, але можу виправити чийсь чортів безлад, коли бачу його.
Коли він відклав на бік готові ескізи, був уже ранок. Кітінґ прошепотів:
— А фасад?
— До бісової матері твій фасад! Не маю бажання дивитися на ці проклятущі ренесансні фасади!
Але він подивився. Він не міг стримати руки, щоб прорізати ескізи лініями.
— Добре, чорт тебе забирай, дай їм хороший ренесанс, якщо мусиш, якщо щось таке існує! Тільки я не можу зробити це для тебе. Придумай щось сам. Щось схоже, але простіше, Пітере, простіше, зрозуміліше, так чесно, як це лише можливо у цій нечесній справі. А зараз іди додому і попрацюй у цьому напрямку.
Кітінґ пішов додому. Він скопіював Роркові креслення, перетворивши недбалий ескіз фасаду в охайне, завершене зображення. Потім відіслав ескізи поштою, адресувавши їх
Найкрасивіша споруда у світі: конкурс
«Космо-Слотник», корпорація.
Нью-Йорк
На конверті було зазначено:
Франкон і Геєр, архітектори
Пітер Кітінґ, старший проектувальник
Протягом цих зимових місяців Рорк не мав ані нагод, ані пропозицій, ані перспектив на замовлення. Він сидів за столом й інколи забував увімкнути світло, коли починало смеркатися. Важка нерухомість усіх цих повільних годин у конторі, дверей і повітря наче присипляли його м'язи. Іноді він підводився і жбурляв об стіну книжку, щоб відчути порух руки, вибух звуку. Він усміхався, вдоволений, підіймав книжку й охайно клав її на стіл. Тоді вмикав настільну лампу. Перш ніж прибрати руку з-під конуса світла під лампою, роздивлявся долоню, повільно розчепірюючи пальці. Потім згадував, що колись казав йому Камерон, і відсмикував руку. Він тягнувся по своє пальто, вимикав світло, замикав двері й ішов додому.
Із наближенням весни Рорк зрозумів, що його грошей надовго не вистачить. Він вчасно платив орендну плату першого числа кожного місяця. Хотів мати відчуття тридцяти днів попереду, протягом яких він іще матиме власний офіс. Він щодня спокійно сюди приходив. Лише виявив, що не хоче дивитися на календар, коли починає сутеніти і наступний із тридцяти днів добігає кінця. Зауваживши це, він змусив себе не дивитися на календар. Рорк брав участь у перегонах, перегонах між його орендною платою і… він не знав імені іншого учасника. Імовірно, це міг бути будь-який перехожий на вулиці.