Коли він піднімався до свого кабінету, ліфтери дивилися на нього дивно, ліниво і зацікавлено; коли він говорив, вони відповідали, не нахабно, але так байдуже і протяжно, що здавалося, вже от-от скажуть щось образливе. Вони не знали, що саме він робить і чому; вони лише знали, що до нього ніколи не приходять клієнти. Він відвідав (бо Остін Геллер попросив його прийти) кілька вечірок, що їх час від часу влаштовував журналіст; гості запитували в нього: «О, ви архітектор? Даруйте, я не дуже знаюся на архітектурі — що ви будували?». Коли він відповідав, то чув натомість: «О так, справді», й акцентована поштивість їхньої поведінки говорила йому, що для них він лише зветься архітектором. Вони ніколи не бачили його будинків; вони не знали, хороші вони чи нікчемні; вони знали тільки, що ніколи не чули про ці споруди.
Це була війна, до якої його запросили, щоб змагатися з невідомим; його підштовхували до бійки, і він мусив битися — у нього не було ані вибору, ані суперника.
Він проходив повз споруди у стані будівництва. Зупинявся подивитися на сталеві клітки. Іноді відчував, наче балки та перекриття формують не будинок, а барикаду проти нього, і кількох кроків тротуаром, що відділяли його від дерев'яної огорожі будівництва, він ніколи не зможе здолати. Це був біль, але притлумлений, непроникний біль. «Це правда», — казав він собі. — «Ні», — відповідало тіло, на диво витривале і здорове.
Магазин Фарґо відкрився. Але одна споруда не могла врятувати квартал; Фарґові конкуренти мали рацію — торгівля змістилася, перетікаючи ближче до околиць, клієнтів меншало. Уголос заговорили про занепад Джона Фарґо, якому забракло ділової кмітливості, інвестуючи в таку безглузду будівлю; це начебто доводило, що громадськість не сприймає архітектурних інновацій. Ніхто не згадував, що магазин був найчистішим і найяскравішим у місті, що завдяки майстерному плануванню ним стало керувати легше, ніж будь-коли, що квартал потребував цієї крамниці. Але всі невдачі приписували будівлі.
Етелстон Бізлі, дотепник у середовищі архітекторів, придворний блазень Гільдії архітекторів Америки, який, здається, ніколи нічого й не збудував, зате влаштовував благодійні бали, написав у своїй рубриці «Епіграми та каламбури» в бюлетені Гільдії: «Гаразд, хлоп'ятка та дівчатка, ось вам казочка з мораллю: колись давно був собі маленький хлопчик із волоссям кольору гелловінського гарбуза, який вважав себе найкращим серед вас усіх, звичайних хлопчиків та дівчаток. Щоб довести це, він узяв та й звів будиночок, дуже милий будиночок, ось тільки ніхто в ньому жити не зміг, і магазин, що теж був просто чудовим, ось тільки збанкрутував. Він також звів пречудову споруду, а саме: віз на заболоченій дорозі. І той його витвір, подейкують, справді процвітає, і це, мабуть, свідчить, що це природне поле діяльності для того маленького хлопчика».
Наприкінці березня Рорк прочитав у газетах про Роджера Енрайта. Роджер Енрайт володів мільйонами, нафтовим концерном і повною безсоромністю. Тому його ім'я часто з'являлося в газетах. Він викликав напівзахоплене-напівглузливе благоговіння непослідовністю своїх раптових авантюр. Наприклад, проект житлової забудови нового типу — багатоквартирного будинку, де кожну квартиру було спроектовано і відокремлено, наче приватний будинок. Проект називався «Дім Енрайта». Енрайт оголосив, що не хоче, щоб цей будинок був схожим на будь-який інший. Він звернувся до кількох найкращих архітекторів міста і відхилив їхні проекти.
Рорк відчув, начебто ця газетна стаття стала особистим запрошенням; шансом, створеним саме для нього. Уперше він спробував здобути замовлення самостійно. Рорк попросив зустрічі з Роджером Енрайтом. Розмовляв він із секретарем. Молодик зі знудьгованим обличчям поставив кілька запитань про його досвід; він розпитував повільно, наче силкувався з'ясувати, що саме доречно запитувати за цих обставин, оскільки відповіді не мали жодного значення; він зиркнув на кілька фотографій Роркових будівель і заявив, що містер Енрайт не зацікавиться.
У перший тиждень квітня, коли Рорк востаннє заплатив за черговий місяць в офісі, йому запропонували надати ескізи для нової будівлі банку Мангеттену. Попросив його містер Вейдлер, член ради директорів, який товаришував із молодим Річардом Санборном. Вейдлер сказав йому: «Була сувора бійка, містере Рорк, але думаю, що я переміг. Я особисто повіз їх до будинку Санборнів, і ми з Діком дещо їм пояснили. Одначе, перш ніж ухвалити рішення, рада повинна побачити ескізи. Тому це ще не остаточно, мушу вам щиро зізнатися, але я майже впевнений. Вони відмовили двом іншим архітекторам. Ви їх дуже цікавите. Дійте. Нехай вам щастить!».