— Зачекаймо на результати конкурсу, Кеті. Це незабаром, рішення оголосять у травні. Якщо я переможу — то встану на ноги. Тоді ми одружимося. Нарешті я познайомлюся з твоїм дядьком — він і сам хотітиме зі мною познайомитися. Я повинен перемогти.
— Я знаю, що ти переможеш.
— Окрім того, старий Геєр не протягне й місяця. Лікар сказав нам, що другого інсульту можна очікувати щомиті — і це буде кінець. Якщо це й не зведе його в могилу, то напевно витурить з офісу.
— Ох, Пітере, мені не подобається, як ти так кажеш. Ти не повинен бути таким… таким жахливим егоїстом.
— Вибач, люба. Добре… Так, я згоден, що я егоїст. Як і кожен із нас.
Він проводив багато часу з Домінік, яка самовдоволено спостерігала за ним, так, наче в майбутньому він не міг створити для неї жодних проблем. Здавалося, вона вважала його зручним для ролі малозначущого компаньйона під час випадкових неважливих вечорів. Він думав, що подобається їй. Він знав, що це аж ніяк не обнадіює.
Інколи він забував, що вона Франконова дочка, забував усі причини, що змушували її прагнути. Йому не потрібно було себе примушувати. Він хотів її. Йому не потрібні були інші причини — лише збуджуватися в її присутності.
Одначе він почувався безпорадним перед нею. Він відмовлявся погодитися з думкою, що жінка може бути байдужа до нього. Але він не був упевненим навіть у її байдужості. Він чекав і намагався вгадувати її настрої, реагувати так, як, припускав він, вона хотіла би, щоб він реагував. Він не отримав жодної відповіді.
Якось весняного вечора вони разом поїхали на бал. Танцювали, і він пригортав її, змушуючи відчувати дотик своїх пальців на її тілі. Знав, що вона це зауважила і зрозуміла. Вона не відсторонилася; лише поглянула на нього нерухомим поглядом, в якому майже читалося очікування. Коли вони виходили, він подав їй шаль та затримав пальці у неї на плечах. Вона не поворушилася і не закуталася в шаль, а просто чекала, коли він забере руки. Потім вони разом спустилися вниз до таксі.
Домінік мовчки сиділа у кутку таксі; ніколи досі його присутність не здавалася їй достатньо важливою, щоб мовчати. Вона сиділа, поклавши нога на ногу, закутавшись у шаль, а її пальці повільно постукували по коліну. Він лагідно взяв її за руку. Домінік не опиралася і не реагувала, лише її пальці перестали тарабанити. Він торкнувся губами до її волосся; це не був поцілунок, він просто дозволив своїм губам надовго затриматися на її волоссі.
Коли таксі зупинилося, він прошепотів:
— Домінік… дозволь мені зайти… на хвилинку…
— Так, — відповіла вона. Слово було неживе, безособове, у ньому не відчувалося запрошення, але вона ніколи ще не дозволяла зайти. Пішов за нею, і його серце гупало.
На частку секунди, увійшовши до квартири, вона зупинилася в очікуванні. Кітінґ дивився безпорадно, ошелешено, почуваючись надто щасливим. Він зауважив паузу, лише коли вона знову поворухнулася, віддаляючись від нього. Вона сіла, і її руки безвольно і широко впали, далеко від тіла, залишаючи її незахищеною. Очі були напівзаплющені, прямокутні й порожні.
— Домінік… — шепотів він, — Домінік… яка ж ти гарна!..
Потім він опинився поруч із нею, нестямно шепочучи:
— Домінік… Домінік, я кохаю тебе… Не смійся з мене, будь ласка, не смійся!.. Усе своє життя… Усе, що ти захочеш… Хіба не знаєш, яка ти прекрасна?.. Домінік… Я кохаю тебе…
Він обійняв її та, схиляючись до її обличчя, щоб упіймати бодай натяк на відгук чи спротив; не відчув нічого. Він притягнув її до себе і поцілував у вуста.
Його руки опустилися. Він дозволив їй сісти і приголомшено витріщився на неї. Це не був поцілунок — він обіймав не жінку: те, що він обіймав і цілував, було неживе. Її губи не поворухнулися у відповідь, руки не піднялися, щоб обійняти його. Це не була відраза — відразу він відчув би. Було так, начебто він міг тримати її вічно або кинути, поцілувати знову і піти далі, щоб задовольнити своє бажання — і її тіло про це не дізналося б, не зауважило б цього. Вона дивилася на нього, крізь нього. Побачила недопалок, що випав із попільнички на столі біля неї, піднесла руку і поклала його назад.
— Домінік, — отетеріло запитав він, — ти не хотіла, щоб я тебе поцілував?
— Хотіла. — Вона з нього не насміхалася, відповідала просто і безпомічно.
— Тебе цілували раніше?
— Так. Багато разів.
— І ти завжди так поводишся?
— Завжди. Точнісінько так само.
— Чому ж ти хотіла, щоб я тебе поцілував?
— Я хотіла спробувати.
— Домінік, ти не людина.