Протягом безсонних ночей він сформував чітке і впевнене рішення: він повинен закрити це питання негайно, повинен скористатися необґрунтованими надіями Франкона, перш ніж оголосять переможця конкурсу, повинен змусити Геєра піти геть і посісти місце старого. У нього залишалося кілька днів.
Він пригадав балаканину Франкона про Геєрову вдачу. Потім переглянув теки в Геєровому кабінеті та знайшов те, що й сподівався знайти. Це був лист від підрядника, написаний 15 років тому; в ньому було зазначено, що підрядник доклав чек на 20 тисяч доларів для містера Геєра. Кітінґ перечитав записи, що стосувалися тієї споруди: з'ясувалося, що будівництво коштувало більше, ніж мало коштувати. Це було того року, коли Геєр почав збирати колекцію порцеляни.
Геєр сидів у своєму кабінеті. Це була маленька темна кімната з таким важким повітрям, наче роками не провітрювалася. Темні панелі червоного дерева, гобелени, безцінні предмети старовинних меблів були бездоганно чисті, але в кімнаті чомусь тхнуло бідністю та гнилизною. На маленькому столику в кутку горіла одна-єдина лампа, освітлюючи п'ять вишуканих, коштовних чашечок зі старовинної порцеляни. Геєр сидів згорбившись та у тьмяному світлі вивчав чашечки з виразом безтямної, беззмістовної втіхи. Він ледь стенув плечима, коли старий слуга впустив Кітінґа, і збентежено кліпнув, але таки запросив його сісти.
Почувши перші звуки власного голосу, Кітінґ знав, що страх, який супроводжував його на вулиці, вже минув; його голос був холодним і непохитним. «Тім Дейвіс, — думав він, — Клод Штенґель, а зараз просто ще одна людина, яку слід усунути».
Він пояснив мету свого візиту, розітнувши застигле повітря єдиним стислим, закінченим абзацом думки, досконалим, наче коштовність із чіткими гранями.
— Тому, якщо завтра зранку ви не сповістите Франкона про свою відставку, — підсумував він, тримаючи листа двома пальцями, — це потрапить до Гільдії архітекторів Америки.
Він чекав. Геєр сидів непорушно, вирячивши безколірні очі й роззявивши досконалим колом рота. Кітінґ стенув плечима і подумав, чи не розмовляє він з ідіотом.
Потім губи Геєра поворухнулися і на тлі нижніх зубів блимнув блідий рожевий язик.
— Але я не хочу звільнятися, — простодушно сказав він, трохи роздратовано підскиглюючи.
— Ви повинні звільнитися.
— Я не хочу. Я не збираюся. Я — відомий архітектор. Я завжди був відомим архітектором. Я хочу, щоб люди перестали чіплятися до мене. Вони всі хочуть, щоб я звільнився. Я відкрию вам таємницю, — він нахилився вперед і ледь чутно прошепотів: — Можливо, ви не знаєте, але я знаю, він не може мене обдурити; Ґай хоче, щоб я пішов у відставку. Він думає, що зможе мене ошукати, але я бачу його наскрізь. Я його перехитрую. — Він тихо захихотів.
— Не думаю, що ви зрозуміли мене. Ви зрозуміли оце? — Кітінґ запхав лист у напівзігнуті Геєрові пальці.
Кітінґ дивився на тремтіння тонкого аркуша у Геєровій руці. Потім лист упав на стіл, і Геєрова ліва рука з паралізованими пальцями сліпо і безуспішно тицяла в нього, наче гачком. Він сказав, лигаючи:
— Ви не можете надіслати це до Гільдії архітекторів. Вони відберуть у мене ліцензію.
— Авжеж, — погодився Кітінґ, — відберуть.
— І про це напишуть газети.
— Усі.
— Ви не можете цього зробити.
— Я зроблю це — якщо ви не звільнитеся.
Геєрові плечі похилися до краю столу. Голова його залишалася над столом, нерішуче, наче теж готувалася щезнути.
— Не робіть цього, будь ласка, не робіть, — протяжно і без пауз заскиглив Геєр. — Ви милий хлопчик, ви дуже милий хлопчик, ви ж не зробите цього, правда?
Жовтий квадрат листа лежав на столі. Хвора Геєрова ліва рука потягнулася до нього, повільно підповзаючи до краю. Кітінґ нахилився вперед і висмикнув лист із-під руки.
Геєр дивився на нього, схиливши голову набік і роззявивши рота. Дивився так, наче очікував, що Кітінґ ось-ось вдарить його — стражденним, благальним поглядом, який казав, що він дозволяє Кітінґу його вдарити.