— Будь ласка, — шепотів Геєр, — ви ж не зробите цього, правда? Я почуваюся не дуже добре. Я ніколи вас не ображав. Пригадую, що, здається, колись я зробив щось хороше для вас.
— Що? — гаркнув Кітінґ. — Що ви зробили для мене?
— Вас звати Пітер Кітінґ… Пітер Кітінґ… Я пам'ятаю… Я зробив для вас щось хороше… Ви той хлопець, в якого так сильно вірить Ґай. Не довіряйте Ґаю. Я йому не довіряю. Але ви мені подобаєтеся. Найближчим часом ми зробимо вас проектувальником. — Договоривши, він не стулив губ, і тонка цівка слини потекла з кутика його рота. — Будь ласка, ні…
Кітінґові очі заблищали від огиди, відраза підштовхувала його до дій; він повинен був зробити цю сцену ще гіршою, тому що не міг цього витримати.
— Вас викриють публічно, — промовив Кітінґ, чітко вимовляючи кожен звук. — Вас назвуть хабарником. Люди тицятимуть у вас пальцями. У газетах надрукують ваші фотографії. Власники тієї будівлі позиватимуться на вас. Вони кинуть вас за ґрати.
Геєр нічого не відповів. Він не рухався. Кітінґ почув, як на столі раптово забриньчали чашки. Він не міг бачити, як тремтить Геєрове тіло. Він лише чув тонкий, скляний передзвін у тиші кімнати, начебто чашки трусилися самі по собі.
— Вимітайтеся! — сказав Кітінґ, підвищуючи голос, щоб не чути цього дзенькоту. — Вимітайтеся з фірми! Заради чого ви хочете залишитися? Із вас немає жодної користі. Із вас ніколи не було жодної користі.
Жовте обличчя на краю столу розтулило рота і видало вологий булькотливий звук, що нагадував стогін.
Кітінґ сидів розслаблено, схилившись уперед, розвівши коліна та опираючись ліктем на одне з них, і помахував листом.
— Я… — задихався Геєр — Я…
— Замовкніть! Вам нічого сказати, крім «так» чи «ні». А зараз швиденько думайте. Я прийшов не сперечатися з вами.
Геєр перестав тремтіти. Тінь діагонально розтинала його обличчя. Кітінґ бачив одне око, що не кліпало і половину розтуленого рота, через діру якого темрява перетікала в обличчя, ніби затоплюючи його.
— Кажіть! — закричав Кітінґ, раптом перелякавшись. — Чому ви не відповідаєте?
Півобличчя хитнулося, і Кітінґ побачив, як Геєрова голова похилилася вперед, упала на стіл, продовжила рух і покотилася на підлогу, наче відрубана; дві чашки теж упали, тихо розбившись на килимі. Кітінґ спочатку відчув полегшення, побачивши, що тіло рушило за головою і зібганою купою повалилося на підлогу неушкодженим. Не почулося ані звуку — лише притлумлений музичний дзенькіт порцеляни.
«Він розгнівається», — подумав Кітінґ, зиркнувши на чашки. Він скочив на ноги, опустився навколішки, безцільно збираючи уламки; він бачив, що розбитого не склеїти. Водночас він думав, що це і є другий інсульт, якого вони так очікували, і що йому слід негайно щось зробити, але все було гаразд, тому що Геєру доведеться піти з фірми.
Потім він навколішках підсунувся до Геєрового тіла і здивувався, чому не хоче до нього торкатися.
— Містере Геєр, — промовив він. Його голос був лагідним, майже шанобливим. Він обережно підніс Геєрову голову і відразу випустив її з рук. Він не почув звуку її падіння. Почув лише гикавку, що підступала до горла. Геєр був мертвим.
Кітінґ сидів біля тіла, опираючись сідницями на п'ятки і поклавши руки на коліна. Він дивився поперед себе; його погляд застиг на складках завіси на дверях; він запитував себе, чи сірий полиск був порохом чи ворсом оксамиту, і чи оксамит це, і як старомодно мати на дверях завіси. Потім він відчув, що його трусить. Захотілося блювати. Він підвівся, перетнув кімнату і прочинив двері, бо пам'ятав, що десь там є решта помешкання і слуга. І він закричав, намагаючись покликати на допомогу.
Кітінґ прийшов у бюро як завше. Відповідав на запитання, пояснював, що того дня Геєр запросив його після вечері, щоб обговорити свою відставку. Ніхто не засумнівався в цій історії, й Кітінґ знав, що так буде й надалі. Смерть заскочила Геєра саме так, як усі й очікували. Франкон відчував лише полегшення.
— Ми знали, що він помре, як не сьогодні, то завтра, — сказав Франкон. — Чи варто жалкувати, що він уникнув затяжної агонії сам і звільнив від цього видовища всіх нас?
Кітінґ поводився стриманіше, ніж завжди. Це був спокій тупого заціпеніння. На роботі, вдома, вночі його переслідувала думка — тихенька, невиразна, монотонна: він убивця… Не зовсім, але майже вбивця… Майже вбивця… Він знав, що то була не випадковість; він знав, що розраховував на шок і переляк; він розраховував на другий інсульт, що впече Геєра до лікарні до кінця його днів. Та чи лише на це він сподівався? Хіба не знав, що може означати другий інсульт? Сподівався на це? Він намагався згадати. Намагався, щосили напружуючи мозок, але нічого не відчував. Та хай там як, він і прагнув нічого не відчувати. Він лише хотів знати. Кітінґ не зауважував, що відбувалося в бюро навколо нього. Він забув, що залишилося мало часу, щоб укласти із Франконом угоду про партнерство.