Часом Евенду здавалося, що Пан Всевладар, можливо, мав рацію. Звісно, не в тому, що пригнічував людей — а в тому, що концентрував у своїх руках усю владу. Що не кажіть про Останню Імперію, але вона була стабільна. Вона проіснувала тисячу років — і як не підточували її повстання, залишалася панівною силою у світі.
«Щоправда, Пан Всевладар був безсмертний, — подумав Евенд. — У мене такої переваги немає».
Люди матимуть короля, який забезпечуватиме тяглість, а також стане символом єдності. Того, кого не зіпсує потреба переобратися на посаду. А також у них буде Зібрання — рада з реальною законною владою, куди входитимуть їхні знайомі, які озвучуватимуть проблеми народу. Так Евенд сподівався створити стабільну державу. Це краще за попередника.
У теорії все виглядало пречудово. Якщо тільки вони переживуть наступні місяці.
Евенд потер очі, обмокнув перо в чорнила та нашкрябав іще кілька речень внизу документа.
Пан Всевладар був мертвий.
Навіть попри те, що минув уже рік, Вен досі іноді не могла в це повірити. Пан Всевладар був… усім. Королем і богом, законодавцем та останньою інстанцією. Він був вічним, він був абсолютом — але тепер він був мертвий.
Вен його вбила.
Звичайно, насправді все відбулося не настільки яскраво, як описувалося в численних історіях. Перемогти імператора Вен допомогла не героїчна міць або якась містична сила. Вона просто дізналася, які хитрощі допомагають йому залишатися безсмертним, і, на щастя, зуміла — це сталося майже випадково — скористатися з його слабкості. Справа була не в її розумі або хоробрості. Просто пощастило.
Вен зітхнула. Садна досі боліли, але бувало й гірше. Дівчина сиділа на даху палацу — колишнього замку Венчерів — просто над балконом Евенда. Можливо, вона не заслуговувала своєї репутації, але це допомогло зберегти Евенду життя. Попри те що на теренах колишньої Останньої Імперії воювали одне з одним десятки військових ватажків, ніхто з них не наважувався йти маршем на Лютадель.
Аж до цього часу.
За мурами міста горіли похідні багаття. Скоро Страфф дізнається, що його найманці провалили завдання. І що тоді? Він атакує місто? Гем із Кривоногом попереджали, що Лютадель не витримає рішучого штурму. Страфф не міг цього не знати.
Але наразі Евенд був у безпеці. Вен добряче набила собі руку у викритті та ліквідації убивць; місяця не минало, щоб вона не зловила якогось негідника, що намагався пробратися до палацу. Багато з них були всього лише шпигунами, але алломантів серед них майже не виявлялось. Але звичайнісіньким сталевим ножем Евенда можна було вбити так само просто, як і скляним кинджалом алломанта.
Але вона не дозволить цьому статися. Хай що б трапилось — і плювати, яких це вимагатиме жертв, — Евенд повинен залишитися в живих.
Піддавшись раптовій тривожності, вона підкралась до світлового віконця і перевірила, як там король. Евенд спокійно сидів за столом унизу і писав якийсь новий документ або едикт. Королівський престол на диво мало змінив цього чоловіка. Йому було двадцять три роки — заледве на чотири більше, ніж їй самій, — і він був з тих чоловіків, хто зробив ставку на навчання та мало переймався своєю зовнішністю. Розчісувався Евенд лише перед важливими зустрічами, і навіть у ладно пошитих нарядах примудрявся мати якийсь розчухраний вигляд.
Він був, напевно, найкращим чоловіком, якого вона зустрічала в житті. Переконливий, рішучий, розумний і дбайливий. І він її кохав — з незрозумілої причини. Іноді це здавалося їй ще більш неймовірним, ніж те, що вона зіграла вирішальну роль у смерті Пана Всевладаря.
Піднявши очі, Вен знову поглянула на похідні багаття ворожого війська. Потім роззирнулась по сторонах. Наглядач не повернувся. Часто бувало, що такими ночами він її дражнив, наближаючись небезпечно близько до кімнати Евенда, а тоді знову зникав у нетрях міста.
«Звісно, якби він хотів убити Еленда, він би це зробив, поки я билася з іншими…»
І ця думка її непокоїла. Адже не могла Вен оберігати Еленда кожної миті.
І насправді він страшенно багато часу був беззахисний, Щоправда, Еленда охороняли й інші, а деякі з них навіть були алломантами. Але вони також були не всесильні. Вбивці, які прийшли цієї ночі, були найбільш вправними та найбільш небезпечними з тих, із ким їй довелося зустрічатись у житті. Дівчина здригнулась, згадавши про з-імли-народженого, що зачаївся серед них. То не був сильний алломант, але для того, щоб запалити атій і завдати Вен фатального удару, особливих умінь і не треба.