Але імпульси ніяк не хотіли розкривати додаткової інформації.
«Гаразд, — подумала вона. — Доведеться змахлювати».
Вона згасила олово — а спалювала дівчина цей метал майже завжди — а тоді сягнула всередину та запалила чотирнадцятий метал. Дюралюміній.
Алломантична пульсація зробилася настільки гучною та потужною, що Вен могла заприсягтися, що від цих вібрацій вона і сама уся тремтить. У дівчини складалося враження, ніби десь просто поруч із нею гамселять у величезний барабан. І все-таки дещо вона змогла відчути.
«Тривогу, нервозність, хвилювання, невпевненість, тривогу, нервозність, хвилювання…»
Аж раптом — усе, вся її бронза вичерпалась після одного потужного спалаху сили. Вен розплющила очі; ніхто з присутніх у кабінеті, окрім ОрСеура, не дивився на неї. Дівчина почувалася спустошеною. Головний біль, який раніше був радше натяком на біль, тепер розійшовся на повну, гупаючи в її черепі, ніби молодший брат того барабана, який вона уже не чула. Але зате вона змогла отримати якусь інформацію. І ця інформація була не у словах, а у відчуттях — спершу вона злякалась, що ці емоції створює Бриз. Тривогу, нервозність, хвилювання. Але Вен швидко згадала, що Бриз — гамівник, і якщо він якось і працює з емоціями, то з тими, які він здатен заспокоїти. Адже свої сили він використовує для «гамування».
Дівчина перевела погляд на Евенда.
«Значить, це він робить Еленда впевненішим!»
Король стояв рівніше завдяки тому, що Бриз тихенько допомагав йому, «гамуючи» його тривогу та хвилювання. Бриз робив це, навіть сперечаючись та відпускаючи свої звичні іронічні коментарі.
Вен, не звертаючи уваги на головний біль, уважно поглянула на огрядного чоловіка з незвичним захватом. Їй завжди було трохи цікаво, яким це чином Бриз опинився у їхній команді. Усі інші були до певної міри ідеалістами. Навіть Кривоніг із його дивацтвами завжди здавався їй напрочуд гарною людиною.
Але Бриз був іншим. Маніпулятор, трохи егоїстичний — він, здавалося, приєднався до їхньої команди, тому що хотів кинути собі виклик, а не допомогти скаа. Втім, Келсьє завжди стверджував, що підбирає людей до своєї команди дуже обережно, зважаючи не тільки на їхні здібності, але і на порядність.
Може, Бриз таки й не був винятком. Вен уважно поглянула на нього — той якраз легковажно казав щось Гему.
«Ти — добра людина, Бризе, — з усмішкою подумала дівчина. — Але добре це приховуєш».
А ще — він не самозванець. Вона це й до того знала, оскільки Бриза навіть у місті не було, коли з’явився цей загадковий кандра. Але коли Вен вдруге переконалась у цьому, їй стало трохи легше.
Якби ж то можна було викреслити з переліку підозрюваних когось іще…
Закінчивши нараду, Еленд попрощався з командою. Доксон пішов писати листи, як наказав йому король, Гем пішов перевірити вартових, Кривоніг зайнявся муштрою солдатів, а Бриз вирушив заспокоювати Зібрання, обурене тим, що Еленд не приділяє йому уваги.
Вен поглянула на короля, а тоді зиркнула на Тіндвіл.
«Значить, досі не довіряєш їй?» — весело подумав Еленд.
Він кивнув заспокійливо, і Вен нахмурилась — щоправда, вигляд вона мала дещо роздратований. Він міг би, звісно, дозволити їй залишитися, але… від самого факту розмови з Тіндвіл йому робилося ніяково.
Вен вийшла з кімнати, з нею вийшов за двері й кандра в подобі вовчура.
«Здається, вона звикає до нього», — задоволено подумав Еленд.
Чудово було знати, що хтось за нею пригляне.
Дівчина зачинила за собою двері, й Еленд зітхнув, потираючи плече. Кілька тижнів занять з мечем та дуельним ціпком добряче його втомили, до того ж тіло його тепер було вкрите синцями. Король намагався не виказувати, що йому болить, — точніше, не виказувати цього болю перед Тіндвіл.
«Принаймні я довів, що придатний до навчання. Вона не могла цього не помітити», — майнуло йому в голові.
— Ну? — поцікавився він.
— Це просто ганебно, — промовила Тіндвіл, стаючи перед своїм кріслом.
— Ти постійно так кажеш, — відповів Евенд, підійшовши до столу та починаючи перебирати стоси книжок.
Тіндвіл наполягала, що треба наказати слугам навести лад у його кабінеті, але він цьому незмінно опирався. Він звик до цих куп книжок і паперів, і йому не хотілося, аби хтось у них копирсався.
Але зараз, коли террісійка стояла і дивилась на нього, було важко не почуватися винним через цей безлад. Він поклав на стос ще одну книжку.
— Але визнай, я добре впорався, — промовив Евенд. — Я переконав їх відпустити мене до табору Страффа.