А якщо вона не може захистити Евенда — то навіщо вона взагалі потрібна?
«Ну, але на дещо я поки що здатна», — вперто подумала вона.
Вен тихо присіла на карнизі, і китиці її марево-плаща легенько колихалися на вітрі. Під нею перед замком Венчерів мерехтливо горіли смолоскипи, освітлюючи пару гвардійців Гема. Вони стояли в імлі, усім своїм виглядом демонструючи надзвичайну пильність.
Гвардійці звичайно не бачили дівчину, яка сиділа над ними; через густу імлу вони ледве бачили те, що відбувається за п’ять метрів від них. Вони не були алломантами. Якщо не рахувати кістяка команди, Евенд мав у своєму розпорядженні ще заледве з пів десятка імлистих — через що з точки зору алломантії він був доволі слабким у порівнянні з іншими новими королями Останньої Імперії. Ситуацію більш-менш рятувала тільки Вен.
Раптом вогні смолоскипів затріпотіли, відчинилися двері, і з палацу вийшла одинока фігура. Гем привітався з гвардійцями, і його голос тихим відлунням покотився в імлі. Однією з причин — і, певно, причиною найголовнішою — такої заповзятливості гвардійців була якраз присутність Гема. Нехай у душі він був трохи анархістом, але якщо під його командуванням опинявся невеликий загін, він міг бути напрочуд ефективним. І попри те, що гвардійці були явно не настільки дисциплінованими, як намуштровані солдати, з якими доводилося мати справу Вен, вони були надзвичайно відданими.
Гем коротко переговорив зі своїми підлеглими, після чого махнув їм на прощання та пішов у імлу. На невеликому подвір’ї між самим замком та оборонним муром розташовувалися кілька блокпостів і ходили кілька патрулів — і Гем обійшов їх усі по черзі. Він сміливо рухався у нічній темряві, довіряючись розсіяному світлу зірок і не бажаючи засліплювати себе світлом смолоскипа. Звичка злодія.
Вен усміхнулася, нечутно зістрибнула на землю та кинулася слідом за Гемом. Він ішов собі далі, не помічаючи її присутності.
«Цікаво, як це — коли у тебе лише одна алломантична сила? — подумала Вен. — Як це — могти зробити себе набагато сильнішим, але при цьому мати такий само слабкий слух, як і у звичайних людей?»
Минуло всього лише два роки відтоді, як вона познайомилась з алломантією, і тепер вона не могла уявити себе без цих здібностей.
Гем продовжував іти, і Вен непомітно слідувала за ним, аж поки вони не дісталися засідки. Тоді дівчина напружилася, запаливши бронзу.
Раптом завив ОрСеур, зістрибнувши з гори коробок. Кандра зараз був темним силуетом у ночі, а від його нелюдського голосу навіть у Вен зупинилася кров у жилах. Гем обернувся, вилаявшись собі під ніс.
Та інстинктивно запалив п’ютер. Зосередившись на своїй бронзі, Вен переконалась, що ці пульсації походять саме від нього. Гем знову крутнувся на місці, намагаючись зрозуміти у темряві, де саме приземлився ОрСеур. Вен з полегшенням усміхнулася. Те, що Гем застосував алломантію, означало, що самозванець — не він. Його ім’я можна було викреслювати зі списку підозрюваних.
— Усе в порядку, Геме, — промовила Вен, наближаючись до нього.
— Вен? — примружився він в імлу, опускаючи свій дуельний ціпок.
— Так, це я, — кивнула дівчина. — Вибач, але ти налякав мого пса. Він ночами буває трохи смиканий.
— Як і всі ми, — видихнув Гем. — Щось сталося сьогодні вночі?
— Нічого особливого, — відповіла Вен. — Я повідомлю в разі чого.
— Дуже дякую, — кивнув громило. — Хоча сумніваюся, що тобі знадобиться моя допомога. Я — капітан гвардійців, але всю найважливішу роботу виконуєш ти.
— Ти набагато цінніший, ніж тобі здається, Геме, — сказала дівчина. — Евенд дуже тобі довіряє. Після того, як Телден, Жастес та всі інші його покинули, йому дуже потрібен друг.
Гем кивнув. Вен обернулась, дивлячись в імлу, де вичікувально сидів ОрСеур. Здавалося, він дедалі сильніше звикає до тіла собаки.
Тепер, коли вона переконалася, що Гем не самозванець, вона просто мусила обговорити з ним це питання.
— Геме, — почала дівчина, — твій захист набагато важливіший для Евенда, ніж ти собі уявляєш.
— Ти маєш на увазі самозванця? — тихо спитав Гем. — Ел наказав мені опитати усю прислугу в палаці, аби дізнатися, чи ніхто того дня не зникав на кілька годин. Але це доволі важке завдання.
— Це ще не все, Геме, — кивнула Вен. — У мене скінчився атій.
Він завмер на мить, і дівчина почула крізь імлу, як він тихенько вилаявся.
— Наступного разу, коли я битимуся з з-імли-народженим, — уточнила вона, — я помру.
— Тільки якщо у нього цей атій буде, — додав Гем.