— Та хто ж пошле з-імли-народженого битися зі мною без атію?
Він замислився.
— Геме, — промовила дівчина. — Мені потрібно знайти спосіб битися проти того, хто палить атій. Ти щось про це чув? Розкажи.
Гем знизав плечима у темряві.
— Існує багато припущень, Вен. Колись у мене була дуже довга розмова про це із Бризом — хоча в основному він тоді буркотів, що я його задовбав.
— Отже? — спитала дівчина. — Що мені робити?
Гем потер підборіддя.
— Більшість людей сходиться на тому, що найкращий спосіб убити з-імли-народженого з атієм — заскочити його зненацька.
— Якщо він першим мене атакує, то до одного місця така стратегія, — відповіла Вен.
— Ну, — продовжив капітан гвардійців, — окрім несподіваного нападу, варіантів не дуже-то й багато. Дехто вважає, що убити з-імли-народженого, який використовує атій, можна, якщо загнати його у безвихідну ситуацію. Це як у грі в фети: іноді єдиний спосіб забрати фігуру — це загнати її в кут, звідки їй не буде іншого виходу, окрім смерті. Але провернути таке доволі складно. Завдяки атію з-імли-народжений може бачити майбутнє, він бачить рухи наперед і через це може уникати розставлених пасток. До того ж атій нібито посилює розумові здібності.
— Так і є. Коли я його запалюю, часто буває так, що я ухиляюся від удару, ще навіть до того, як його завдано.
Гем кивнув.
— Отже, — вела далі Вен, — чим іще порадуєш?
— Це все, — зітхнув чоловік. — Громила багато спілкуються на цю тему — ми всі боїмося наскочити на з-імли-народженого. Отже, варіантів залишається два: або заскочити його зненацька, або загнати його в кут. Вибач.
Вен насупилась. Обидва ці варіанти не допоможуть, якщо вона й сама потрапить у засідку.
— Гаразд, мені треба йти. Обіцяю, що розповім тобі, якщо залишу після себе пару трупів, — розсміявся Гем.
— А може, спробуєш не потрапляти у ситуацію, в підсумку якої ти залишиш після себе трупи, га? Один лише Всевладар зна, що станеться з цим королівством, якщо ми тебе втратимо, — кивнула Вен, хоча й не була певна, що Гем бачить її у темряві.
Вона махнула ОрСеуру та пішла до замкової стіни, а громило залишився стояти на брукованій доріжці.
— Пані, — промовив ОрСеур, коли вони опинилися на стіні, — чи можу я поцікавитися, навіщо ми здивували пана Геммонда саме в такий спосіб? Вам подобається лякати ваших друзів?
— Це була перевірка, — відповіла Вен, зупиняючись у проймі між зубцями та оглядаючи з висоти місто.
— Перевірка, пані?
— Потрібно було перевірити, чи він використовує алломантію. І так я дізналася, що самозванець — не він.
— Ось воно що, — промовив кандра. — Розумний хід, пані.
— Дякую, — усміхнулася Вен.
В їхній бік рухався патруль гвардійців. Не бажаючи з ними перетинатися, дівчина мовчки кивнула на кам’яне караульне приміщення, розташоване на стіні.
Вона стрибнула, «відштовхнувшись» від монети, і приземлилася на даху будівлі. ОрСеур приземлився з нею поруч, скориставшись своїми дивними м’язами кандри, аби заскочити на триметрову висоту.
Вен сіла, схрестивши ноги та замислившись, а ОрСеур наблизився до краю даху та влігся, звісивши лапи. І поки вони сиділи так, Вен міркувала.
«ОрСеур мені сказав, що кандра не переймає алломантичні сили, якщо з’їсть алломанта… але чи може кандра сам собою бути алломантом? Ми тоді не договорили».
— Але я ж зрозумію, якщо людина — не кандра, чи не так? — спитала Вен, обертаючись до ОрСеура. — У представників твого виду немає алломантичних здібностей, правда?
Той не відповідав.
— ОрСеуре? — покликала Вен.
— Я не зобов’язаний відповідати на це запитання, пані.
«Ну звісно, — подумала Вен, зітхнувши. — Контракт. І як мені зловити того іншого кандру, якщо ОрСеур не відповідатиме на мої запитання?»
Вона розчаровано відкинулася назад, дивлячись у безмежну імлу та підклавши замість подушки під голову свій марево-плащ.
— Ваш план спрацює, пані, — тихо промовив ОрСеур.
Вен обернулася до нього. Кандра лежав, поклавши голову на передні лапи, та дивився на місто.
— Якщо ви від когось відчуваєте алломантію — це точно не кандра.
Вен відчула в його словах вагання та нехіть, він на неї навіть не поглянув. Кандра говорив мимохіть, так ніби озвучував інформацію, яку волів би залишити при собі.
«Який він таємничий», — подумала Вен.
— Дякую, — відповіла вона.
ОрСеур знизав своїми собачими плечима.
— Я розумію, що ти волів би не мати зі мною справу, — промовила Вен. — Ми обоє з радістю б трималися одне від одного якомога далі. Та доведеться змиритися.