Імла надалі клубочилась. Присутність армії під мурами міста нашіптувала тривожну правду: військові ватажки з довколишніх земель починають зміцнювати владу у своїх володіннях і вже подумують про експансію. Навіть якщо Лютадель зможе якось відбитися від Страффа, прийдуть інші.
Вен мовчки заплющила очі та запалила бронзу, побоюючись, що Наглядач — або якийсь інший алломант — може тинятися неподалік, плануючи напад на Евенда в ту мить, коли він почуватиметься безпечно після щойно відверненого замаху. Більшість з-імли-народжених вважала бронзу відносно марним металом, бо його легко нейтралізувати. Міддю з-імли-народжені вміють маскувати свою алломантію — це вже не згадуючи про те, що цей метал дозволяє захищатися від емоційних маніпуляцій за допомогою цинку або латуні. Більшість з-імли-народжених воліла палити мідь постійно.
Але… Вен уміла пробивати міднохмари.
Міднохмара були невидима, але ніби розмита. Така собі кишеня, наповнена мертвим повітрям, де алломант міг спокійно палити свої метали та не боятися, що підпалювач бронзи зможе його помітити. Але Вен могла відчувати алломантів, які палять метали всередині міднохмари. Однак досі не розуміла, як це відбувається. Навіть Келсьє — найпотужніший алломант, якого вона знала — не вмів пробивати міднохмари.
Але сьогодні вночі вона нічого не відчувала.
Дівчина зітхнула і розплющила очі. Ця її дивна здатність збивала з пантелику, але не була унікальною. Марш підтвердив, що сталеві інквізитори можуть пробивати міднохмари, а сама вона була впевнена, що це міг робити Пан Всевладар. Але чому вона? Чому Вен — дівчина, яка вивчає магію з-імли-народжених менш як два роки — вміє це робити?
Мало того. Дівчина досі прекрасно пам’ятала ранок, коли вона билася з Паном Всевладарем. Була одна річ, про яку вона нікому не розповідала — частково через страх, що чутки та легенди про неї виявляться правдою. Якось же вона змогла притягнути до себе імлу, використовуючи її, а не метали, як джерело алломантичної сили.
І саме завдяки цій силі — силі імли — вона змогла зрештою перемогти Пана Всевладаря. Їй подобалося переконувати себе, що їй просто пощастило розгадати хитрість Останнього Імператора. Але… дещо дивне сталося тієї ночі, вона дещо зробила. Зробила те, чого не повинна була вміти зробити і ніколи не зможе повторити.
Вен помотала головою. Так багато всього залишалося їм невідомим — і це стосувалося не тільки алломантії. Вони разом з іншими лідерами молодого королівства Евенда дуже старалися, але без умілого керівництва Келсьє дівчина почувалася просто сліпою. Всі ці плани, успіхи і навіть цілі — залишалися тьмяними постатями в імлі, безформними та розмитими.
«Як ти міг нас залишити, Келе, — подумала дівчина. — Ти врятував світ — але ж ти міг це зробити, і не помираючи».
Келсьє, Уцілілий в Гатсіні, чоловік, який задумав і втілив у життя падіння Останньої Імперії. Вен його знала, працювала з ним, він її вчив. Він був справжньою легендою та героєм. Але при всьому цьому — він був людиною. Схильною до помилок, недосконалою. Звичайним міським скаа було легко шанувати його і водночас звинувачувати Евенда й усіх інших у важкому становищі, до якого довів їх Келсьє.
Від цієї думки їй зробилося дуже гірко. Втім, згадки про Келсьє часто залишали такий післясмак. Можливо, це через відчуття покинутості або через незручне усвідомлення, що Келсьє — як і сама Вен — не зовсім заслужив свою репутацію.
Вен, заплющуючи очі, знову зітхнула і продовжила палити бронзу. Вечірній бій добряче її виснажив, і дівчина починала боятися годин, які вона мала намір чатувати на даху. Важко буде залишатися насторожі, коли…
Раптом вона щось відчула.
Вен швидко розплющила очі та запалила олово. Вона обернулась і притислась до даху, намагаючись сховатись. Хтось тут спалював метал. Пульсування бронзи було слабке, примарне, майже непомітне — так, ніби хтось дуже тихо бив у барабан. Міднохмара заглушала звук. Хай хто б це був, він розраховував, що мідь приховає його.
Досі з тих, хто знав про цю дивну здатність Вен, живим з її рук не вибрався ніхто, окрім Евенда і Марша.
Вен прокралась уперед, її пальці торкалися холодної мідної бляхи, якою було вкрито дах. Вона спробувала визначити, з якого боку долинають імпульси. Було в них дещо дивне. Дівчина ніяк не могла розрізнити метали, які спалював її ворог. Що це — швидке, ритмічне пульсування п’ютера? Чи це ритм заліза? Імпульси здавалися нечіткими, мов брижі у в’язкій грязюці. Вони долинали звідкілясь дуже зблизька… з даху…