— Вибачте, пані, але я не хочу, аби ви більше дізнавалися про мене.
«От і все», — зітхнула Вен.
Але… Келсьє та інші ж не відверталися від неї, якщо вона, бувало, грубо розмовляла з ними. У словах ОрСеура вгадувалися знайомі нотки. Щось у них вона впізнала.
— Анонімність, — тихо промовила Вен.
— Прошу?
— Анонімність. Ти непомітний, навіть коли поруч з іншими. Тихий, ненав’язливий. Змушуєш себе триматися осторонь — принаймні в емоційному плані. Це спосіб життя. Спосіб захиститися.
ОрСеур не відповідав.
— Ти служиш панам, — вела далі Вен. — Жорстоким чоловікам, які бояться твоєї сили. І єдиний спосіб не дати їм тебе зненавидіти — це зробити так, аби вони взагалі не звертали на тебе уваги. Тому ти волієш видаватися малим і слабким. Таким, що не несе жодної загрози. Та іноді ти кажеш не те, чого від тебе очікують або даєш прорватися на поверхню своєму бунтарству.
Дівчина обернулась до нього. Кандра дивився на неї.
— Так, — сказав він нарешті, знову обертаючись до міста.
— Вони тебе ненавидять, — тихо продовжила Вен. — Вони ненавидять тебе через твою силу, через те, що не можуть примусити тебе порушити власне слово, або через те, що ти занадто сильний, аби тебе контролювати.
— Вони починають тебе боятися, — підхопив ОрСеур. — У них з’являються нав’язливі думки — навіть якщо ти всього лише інструмент у їхніх руках, — і вони починають боятися, що ти посядеш їхнє місце. Всупереч Контракту, всупереч знанню про те, що жоден кандра за жодних обставин не порушить своєї священної обітниці, вони тебе бояться. А люди ненавидять боятися.
— І тоді, — промовила Вен, — вони знаходять підстави тебе бити. Іноді їх провокують навіть твої намагання зберігати нешкідливий вигляд. Вони ненавидять твою силу, вони ненавидять той факт, що насправді у них немає ніяких причин тебе мучити, — і б’ють.
— Звідки вам це відомо? — спитав кандра, обернувшись до дівчини.
— Так же не тільки до кандр ставляться, ОрСеуре, — знизала плечима Вен. — Так само ватажки банд ставляться до молодих дівчат — аномалії у світі злодіїв, де балом правлять чоловіки. До дітей, які мають дивну здатність змушувати відбуватися певні речі: впливати на людей, чути те, чого чути не треба, рухатися тихіше та спритніше. Для них це водночас інструмент і загроза.
— Я… не знав про це, пані.
«Як він міг не знати про моє минуле? — нахмурилась Вен. — Він же знав, що я була вуличною злодійкою».
Чи все-таки не знав? І цієї миті Вен зрозуміла нарешті, якою її побачив ОрСеур два роки тому, під час їхнього знайомства. Він прибув після того, як її прийняли; і, певно, вирішив, що Вен, як і всі інші, уже багато років є частиною команди.
— Келсьє взяв мене за кілька днів до того, як ми познайомилися, — пояснила Вен. — І він не те щоби мене взяв в команду, а радше врятував. Я протягом усього дитинства тягалася по бандах злодіїв, завжди працюючи на найнебезпечніших чоловіків із найгіршою репутацією, бо тільки такі приймали до себе волоцюг на кшталт мене та мого брата. Ті ватажки, що були розумніші, швидко розуміли, що мене можна використовувати. Не знаю, чи вони розуміли, що я — алломантка. Певно, хтось зрозумів, а решта гадали, що я просто «удачлива». Словом, я була їм потрібна. І вони мене за це ненавиділи.
— І били?
— Особливо останній, — кивнула Вен. — Це було вже тоді, коли я почала здогадуватися, як використовувати алломантію, хоча навіть і не підозрювала, що це таке. Але Кеймон знав. І він мене ненавидів навіть попри те, що мене використовував. Гадаю, він просто боявся, що я рано чи пізно навчуся застосовувати свої сили на повну. І хвилювався, що одного дня я його просто вб’ю, — дівчина обернулась і поглянула на ОрСеура. — Уб’ю — і займу його місце ватажка банди.
Кандра дивися на неї, трохи припіднявшись.
— Люди погано ставляться не тільки до кандр, — тихо промовила Вен. — Одне одному ми також добряче псуємо життя.
— У вашому, пані, випадку їм принаймні доводиться стримуватися, — фиркнув ОрСеур, — аби не вбити. А чи бив вас колись той, хто знає, що хай як би сильно він тебе гамселив — ти не помреш? Усе, що він мусить зробити, — дати тобі нові кістки, і вже завтра ти зможеш служити, ніби нічого й не сталося. Ми — досконалі слуги; нас вранці можна відгамселити до смерті, а ввечері ми вже будемо подавати вечерю. Знахідка для садиста — і до того ж нікому нічого за це не буде.
— Я розумію, — заплющила очі Вен. — Я, звісно, не кандра, але у мене був п’ютер. Гадаю, Кеймон знав, що мене можна бити набагато сильніше, ніж він сам міг.