— Тоді принаймні прийми мої вибачення, — попросила дівчина. — Я була абсолютною дурепою, коли ображалась на тебе за те, що ти дотримуєшся умов свого Контракту.
— І це, пані, також нічого не змінює. Я й надалі буду змушений носити це кляте собаче тіло — й ані особистості, ані кісток для імітації.
— А я гадала, що ти тішитимешся нагоді бути просто собою.
— Я почуваюся голим, — пояснив ОрСеур.
Якусь мить він сидів мовчки, а тоді опустив голову:
— Хоча… мушу визнати перевагу кісток. Я навіть не уявляв, наскільки непомітним вони мене зроблять.
— Були в моєму житті часи, — з розумінням кивнула Вен, — коли я б усе віддала, аби тільки прийняти собачу подобу і жити так, аби на мене ніхто не звертав уваги.
— Але тепер — ні?
— Ні, — похитала головою дівчина. — Принаймні протягом більшості часу. Я звикла була, що всі — такі, як ти розповідаєш — повні ненависті та жорстокості. Та знаєш, ОрСеуре, у світі є й добрі люди. Мені б хотілось, аби ти це також зрозумів.
— Це ви маєте на увазі вашого короля? — кинув погляд у бік замку кандра.
— Так, — погодилась Вен. — І про інших.
— Про себе?
Вен лише головою похитала.
— Ні, не про себе. Я — не добра й не погана. Я тут лише для того, аби вбивати.
ОрСеур кілька секунд дивився на неї, після чого знову ліг.
— Мушу зазначити, — сказав він, — ви таки не найгірший мій господар. Серед нашого народу така фраза — це щось на кшталт компліменту.
Вен усміхнулася, хоча насправді власні слова її дещо налякали.
«Я тут лише для того, аби вбивати…»
Вона поглянула на вогні таборів обох військ, що стояли під містом. Якась частина її — та сама частина, яку тренував Рін і яка досі промовляла в голові його голосом — шепотіла, що мав бути інший спосіб перемогти ці дві армії. Замість бавитися у політику та організовувати перемовини, команді варто було просто використати силу Вен. Відправити її з мовчазним нічним візитом до ворожих таборів — і їхні королі та генерали просто не доживуть до ранку.
Та вона знала, що Евенд нізащо не погодиться на таку вилазку. Він не використовуватиме страх, навіть проти своїх ворогів. Він зазначить, що у тому разі, якщо вона уб’є Страффа або Цетта, їхнє місце можуть зайняти інші люди, налаштовані до міста значно більш вороже.
Відповідь, звичайно, логічна та пряма. Але Вен все одно кортіло діяти — просто сидіти й розводити теревені вона не могла. Не з тих вона була людей, яких можна тримати в облозі.
«Ні, — думала вона. — Це не для мене. Я не мушу бути такою, яким був Келсьє — жорсткою, непоступливою. Я можу бути кращою. Я можу бути тією, хто повірить у бачення Еленда».
Вона відмахнулася від тієї безжальної частини себе й зосередилася на дечому іншому. Зосередилася на своїй бронзі, шукаючи ознак присутності алломантів. Попри те що їй подобалося тинятися усім містом, «патрулюючи» територію, насправді максимальну ефективність Вен демонструвала, залишаючись на одному місці. Вбивці, найімовірніше, давно вже розвідали усе, що стосується передньої брами, — там постійно ходили патрулі та було зосереджено найбільше солдатів.
Та вона все одно не могла зосередитися. У світі діє багато різних сил, і Вен не була певна, чи бажає ставати частиною їх.
«Де моє місце?» — думала вона.
Дівчина почувалась так, ніби досі його не знайшла — ні коли вона грала роль Валетти Рену, ні тепер, коли вона була тілоохоронницею чоловіка, якого кохала. Картина ніяк не складалася.
Вона заплющила очі, запалюючи олово та бронзу, а також відчуваючи дотик до шкіри породженої вітрами імли. І, як не дивно, щось іще — щось ледве відчутне. Вона відчувала десь далеко алломантичні пульсації. Вони були настільки слабкі, що дівчина їх ледве не проґавила.
Пульсації були схожі на ті, які видавав імлистий дух. Їх вона теж відчувала, щоправда, зі значно ближчої відстані. З даху будинку в місті. Вона звикала до їхньої присутності, оскільки вибору в неї все одно не було. Але поки що він лише спостерігав…
«Він намагався убити одного з напарників Героя, — подумала вона. — Якось ударив його ножем».
Принаймні так стверджувалося у щоденнику.
От тільки… що ж це пульсувало з такої відстані? Пульсація була тиха, проте потужна. Ніби десь вдалині хтось бив у барабан. Вона примружилась, фокусуючи зір.
— Пані? — раптом виник біля неї ОрСеур.