Ну, і Сейзед. Террісієць сидів просто навпроти Евенда — спокійний та зібраний, як і завжди. Його шати були в пилюці й без його вушних прикрас він виглядав дещо незвично. Еленд міг би подумати, що Сейзед зняв їх, аби не спокушати злодіїв — але його обличчя та руки були чисті. Навіть після довгої дороги, він мав доволі охайний вигляд.
— Я перепрошую, Ваша Величносте, — промовив Сейзед. — Та, на мою думку, словам лорда Лекала довіряти не слід. Я знаю, що до Краху ви з ним були друзями, але його поточний стан є дещо… нестабільним.
— Як, по-твоєму, він їх контролює? — спитав Еленд, кивнувши.
— Поняття не маю, Ваша Величносте, — відповів Сейзед.
— В мене у варті є кілька хлопців, — похитав головою Гем, — які прийшли сюди з Півдня після Краху. Це були солдати, які служили у гарнізоні, розташованому неподалік від табору колосів. Від смерті Пана Всевладаря і дня не минуло, як ці тварюки дослівно ошаленіли. Вони почали атакувати усе, до чого тільки могли дотягнутися: села, гарнізони, міста.
— Те саме трапилося на Північному Заході, — втрутився Бриз. — Землі лорда Цетта були просто переповнені біженцями, які тікали від тих клятих колосів. Цетт спробував організувати на своїх землях гарнізон, в який наймали колосів — і на якийсь час це допомогло. Та потім їх знову щось обурило, і вони напали на його військо. Довелося йому всіх цих істот вирізати до ноги, і втратити майже дві тисячі солдатів, аби впоратися з п’ятьма сотнями колосів.
Присутні знову затихли, і кухонний галас зробився наче голоснішим.
«П’ять сотень колосів убили дві тисячі людей, — подумав Еленд. — А у війську Жастеса — їх двадцять тисяч. Заради Пана Всевладаря…»
— Як довго ти йшов? — поцікавився Кривоніг. — І як далеко вони зупинилися?
— Я звідти добирався трохи більш як тиждень, — пояснив Сейзед. — Хоча в мене склалося враження, ніби Король Лекал став там табором тимчасово. Він очевидно рухається у цьому напрямку, але я не знаю, наскільки швидко він планує дістатися сюди.
— Навряд чи він очікував, — зазначив Гем, — що його встигнуть випередити два інших війська.
— То що робитимемо? — кивнув Евенд.
— Я не бачу, що ми тут зможемо зробити, Ваша Величносте, — помотав головою Доксон. — Судячи з того, що розповів Сейзед, сподіватися на те, що ми зможемо домовитися з Жастесом, не варто. А враховуючи облогу, в якій ми вже сидимо — то ми мало що можемо зробити.
— Можливо, він вирішить розвернутися й піти назад? — припустив Гем. — Тут і без нього вже черга з охочих захопити місто…
— Йому відомо про ці армії, лорде Геммонде, — з сумнівом поглянув на нього Сейзед. — І, схоже, він вірить у те, що його колоси ці дві людських армії переможуть.
— Якщо в нього справді двадцять тисяч, — зауважив Кривоніг, — то хоча б одну з них він точно подолає.
— Але дві — навряд чи, — сказав Гем. — Якби на його місці був я, то я би трохи зачекав. Якщо він сюди заявиться зі своєю ватагою оскаженілих колосів, Цетт зі Страффом можуть так налякатися, що ще й об’єднають у боротьбі проти нього свої війська.
— Що нам насправді підходить, — зазначив Кривоніг. — Що більше вони всі між собою битимуться, то краще буде нам.
Евенд відкинувся назад, на серці йому було неспокійно. Як же добре, що його обіймала Вен. І хай вона майже нічого не говорила — він іноді почувався набагато впевненіше лише завдяки її присутності.
«Двадцять тисяч колосів».
Вони його лякали набагато сильніше за обидві людські армії, разом узяті.
— Ну то й добре, — промовив Гем. — Якщо Жастес втратить контроль над цими потворами під мурами Лютаделя, існує велика ймовірність, що вони атакують одну з армій.
— Погоджуюся, — втомлено сказав Бриз. — Гадаю, нам слід вичікувати далі та сидіти в облозі, поки не прибуде армія Лекала. Якщо до тих двох армій-суперниць доєднається ще одна — нам це лише на руку піде.
— Мені взагалі не посміхається ідея побачити поруч із містом армію колосів, — сказав Еленд, злегка здригнувшись. — Хай які б переваги нам це не принесло. Якщо вони атакують місто…