— Скаа бувають набагато мудріші, ніж ми вважаємо, Ваша Величносте, — промовив Сейзед, ковтаючи їжу маленькими шматками. — От тільки, схоже, імла вбиває людей.
— Що? — подалася вперед Вен.
— Я на власні очі цього не бачив, леді Вен, — пояснив Сейзед. — Але я бачив наслідки — і маю на руках кілька свідчень з окремих джерел. І всі вони наголошують на тому, що імла вбивала людей.
— Нісенітниця якась, — втрутився Бриз. — Імла — нешкідлива.
— Я теж так вважав, лорде Ладріане, — відповів террісієць. — Однак кілька свідчень доволі детальні. Ці випадки неодмінно ставалися вдень, і кожного разу імла збиралася довкола якоїсь нещасної особи, яка після цього помирала — зазвичай у судомах. Я особисто спілкувався з очевидцями.
Евенд нахмурився. Якби це розповів йому хтось інший, король просто не звернув би на цю інформацію уваги. Але Сейзед… його попередження повз вуха пропускати не можна. Вен, що сиділа поруч з Елендом, з цікавістю спостерігала за розмовою, трохи покусуючи нижню губу. Дивна річ, але вона з Сейзедом не сперечалася, хоча інші, здавалося, поділяли думку Бриза.
— Це якийсь абсурд, Сейзе, — заговорив Гем. — Злодії, вельможі та алломанти протягом століть виходили в імлу.
— Так і було, лорде Геммонде, — кивнув террісієць. — І єдине пояснення, яке мені спадає на думку, — це Пан Всевладар. Я не зустрічав вартих довіри повідомлень про смерть від імли з часів до Краху, але після — їх достатньо. Ці повідомлення надходили з зовнішніх доміній, але виглядає на те, що ці випадки поступово просуваються і всередину. Кілька тижнів тому в одному селищі на Півдні я побачив дуже тривожну картину — здавалося, там усе населення імла просто загнала у пастку у їхніх халупах.
— І який стосунок має смерть Пана Всевладаря до цих туманів? — поцікавився Бриз.
— Я не знаю, лорде Ладріане, — обернувся до нього Сейзед. — Але іншого прийнятного припущення я вигадати не можу.
Бриз нахмурився.
— Попрошу тебе не називати мене так більше.
— Вибачте, лорде Бризе, — промовив террісієць. — Ніяк не можу позбутися звички називати людей їхнім повним іменем.
— Тебе звати Ладріан? — поцікавилась Вен.
— На жаль, — зітхнув Бриз. — Я від нього ніколи не був у захваті, а коли наш дорогий Сейзед додає перед ним ще й «лорд»… як на мене, звучить іще огидніше.
— Мені здається, — перебив їх Евенд, — чи сьогодні ми ще більш незібрані, ніж зазвичай?
— Нічого дивного — ми всі втомлені, — позіхнув Бриз. — Хай там як, наш любий террісієць, певно, невірно інтерпретував факти. Імла не вбиває.
— Я лише розповідаю про те, що виявив, — пояснив Сейзед. — Мені доведеться далі розслідувати цю справу.
— То ти залишишся? — з надією спитала Вен.
Сейзед кивнув.
— А як же твоє вчителювання? — махнув рукою Бриз. — Пригадую, що коли ти йшов, то щось я чув про те, що твій обов’язок — решту свого життя присвятити вчителюванню, мандрам і решті нісенітниць.
— Цьому обов’язку доведеться зачекати, — злегка зашарівся Сейзед, опускаючи очі.
— Ти можеш залишатися скільки забажаєш, Сейзеде, — промовив Еленд, кинувши погляд у бік Бриза. — Якщо те, що ти розповів, — правда, то ти набагато більше користі принесеш, займаючись дослідженням, а не вчителюванням.
— Може бути, — коротко відповів террісієць.
— Хоча, — зауважив з легким смішком Гем, — для роботи тобі слід було б обрати дещо спокійніше місце, яке не встигли взяти в облогу два війська, до яких от-от доєднаються двадцять тисяч колосів.
Сейзед усміхнувся, і Еленд напружено захихотів.
«Він сказав, що випадки смерті від імли поступово просуваються до серця імперії. До нас».
Ніби й без того мало турбот.
— Що тут відбувається? — почувся раптом жіночий голос.
Еленд обернувся до дверей кухні й побачив там розтріпану Алріанну.
— Я почула голоси, — пояснила дівчина. — У вас тут вечірка якась?
— Ми тут обговорюємо державні справи, люба, — швидко промовив Бриз.
— Але інша дівчина — з вами, — відповіла дочка Цетта, показуючи на Вен. — А мене чого не запросили?
Еленд нахмурився.
«Вона почула голоси? Але кімнати для гостей розташовуються дуже далеко від кухонь».
До того ж Алріанна чомусь була одягнена — у просту сукню, які носили аристократки. Тобто вона встигла переодягнути нічну сорочку, але волосся залишила скуйовдженим. Можливо, для того, аби мати якомога більш невинний вигляд?
«Я вже як Вен», — подумав про себе Еленд, зітхнувши при цьому.
І, ніби підтверджуючи його думки, король помітив, що Вен, примружившись, уважно дивиться на некликану гостю.