— Повертайся до себе, люба, — заспокійливо промовив Бриз. — Не заважай Його Величності.
Алріанна театрально зітхнула, але сперечатися не стала — просто розвернулась і зникла в коридорі. Еленд обернувся до Сейзеда, який з цікавістю дивився услід дівчині. Король підморгнув йому, мовляв, «потім розповім» — і террісієць знову взявся до вечері. Присутні поступово почали розходитися. Коли всі пішли, з Елендом залишилась тільки Вен.
— Я цій дівчині не довіряю, — промовила вона, коли слуги, взявши сумку Сейзеда, повели його до його кімнати.
— Мені нагадати тобі, чи що? — усміхнувся молодий король, дивлячись на Вен.
— Та знаю я, — закотила вона очі. — «Вен, ти взагалі нікому не довіряєш». Але цього разу я не помиляюся. Вона була одягнена, але волосся розчісувати не стала. Це було зроблено навмисне.
— Я помітив.
— Справді? — здивувалася дівчина.
— Найімовірніше, — кивнув Еленд, — вона почула, як слуги будять Бриза та Кривонога, і також встала. Тобто вона добрячих пів години нас підслуховувала. А волосся розчісувати не стала, аби ми вирішили, що вона тільки-тільки прокинулась.
Вен, здивовано відкрила рота, але потім нахмурилась і уважно поглянула на короля.
— А ти часу не гаєш, — нарешті промовила вона.
— Або це, або наша міс Алріанна не дуже вправна брехунка.
Вен посміхнулась.
— От тільки я не розумію, як це ти її не почула, — зауважив Еленд.
— Через кухарів, — пояснила Вен. — Занадто шумно було. Крім того, я трохи відволіклася на розповідь Сейзеда.
— І що ти про це думаєш?
— Пізніше розповім, — з сумнівом відповіла дівчина.
— Гаразд, — промовив Еленд.
Поруч із Вен з’явився кандра, потягуючись своїм собачим тілом.
«Навіщо вона наполягла на тому, аби ОрСеур був присутній на зустрічі? — подумав король. — Вона ж його ще кілька тижнів тому терпіти не могла».
Вовчур обернувся, дивлячись у вікно кухні. Вен прослідкувала за його поглядом.
— Знову йдеш патрулювати? — спитав Еленд.
— Щось я цій ночі не довіряю, — кивнула Вен. — У разі чого, я буду неподалік твого балкона.
Вона поцілувала його і пішла. Евенд поглянув їй услід, думаючи про те, чому її настільки зацікавили історії Сейзеда і чому вона нічого йому не розповіла.
«Годі», — сказав він сам собі.
Можливо, він занадто багато чому навчився у неї — з усіх людей у палаці, про Вен йому слід було турбуватися найменше. Та кожного разу, коли йому здавалося, що він нарешті починає її розуміти, виявлялося, наскільки мало він насправді про неї знає.
І від цього уся ситуація ставала ще гнітючішою. Евенд зітхнув і пішов до себе — дописувати лист до зібрання.
«Певно, не треба було мені розповідати про імлу, — подумав Сейзед, підіймаючись за слугою сходами. — Просто взяв і схвилював короля тим, що цілком могло виявитися моїм маренням».
Коли вони піднялися, слуга поцікавився, чи не бажає Сейзед прийняти ванну. Террісієць похитав головою. За інших обставин він би лише зрадів нагоді привести себе до ладу. Але після пробіжки Центральною Домінією, після полону в колосів, після дороги до Лютаделя він був страшенно виснажений. Він ледве знайшов у собі сили на те, аби поїсти. І тепер понад усе на світі йому хотілося спати.
Слуга кивнув і повів Сейзеда коридором.
А що, як він вигадав собі зв’язки, яких насправді не існує? Будь-якому вченому відомо, що однією з найбільших небезпек, що чатують на дослідника, є прагнення докопатися до якоїсь певної відповіді. Отримані свідчення — це, звісно, не плід його уяви, але чи не перебільшує він їхню важливість? Що в нього насправді було? Слова переляканого чоловіка, який бачив, як його друг помер у судомах? Свідчення психа, доведеного до божевілля канібалізмом? І це при тому, що сам Сейзед ані разу не бачив, щоб імла вбивала.
Слуга провів його до кімнати для гостей, і Сейзед вдячно побажав йому доброї ночі. Слуга пішов, тримаючи в руці лише свічку, а лампу залишив террісійцю. Протягом більшої частини свого життя Сейзед належав до класу мажордомів, яких дуже цінували за витончене відчуття обов’язку та вихованість. Він керував маєтками та будинками, і його підлеглими були слуги на кшталт того, який щойно провів його до дверей кімнати для гостей.
«Змінилося життя», — подумав він.
Його завжди дещо непокоїло, що через обов’язки мажордома в нього майже не залишалося часу для занять наукою. І яка ж іронія — після того, як він допоміг знищити Останню Імперію, вільного часу в нього стало іще менше.