Сейзед легко штовхнув двері та майже миттєво завмер на порозі. Зсередини кімнати уже струмувало світло.
«Вони що, залишили для мене лампу?» — здивувався він.
Террісієць прочинив двері сильніше. На нього хтось чекав.
— Тіндвіл, — тихо промовив Сейзед.
Вона сиділа за письмовим столом — як завжди зібрана та охайно вдягнена.
— Сейзеде, — привіталась вона, коли террісієць увійшов і зачинив за собою двері.
Йому раптом стало соромно за свій брудний одяг.
— Ти виконала моє прохання, — сказав він.
— А ти моє — проігнорував.
Сейзед не наважувався поглянути їй в очі — лише підійшов і поставив лампу на комод.
— Я помітив, що король став по-іншому одягатися, та й поведінка змінилася. Ти чудово впоралась, гадаю.
— Ми лише почали, — недбало відповіла Тіндвіл. — Ти мав рацію щодо нього.
— Король Венчер — чудова людина, — промовив Сейзед і підійшов до умивальника, аби помити обличчя.
Добре, що вода була холодною та бадьорливою: розмова з Тіндвіл виснажить його ще сильніше.
— З чудових людей погані королі виходять, — зауважила террісійка.
— Але і з поганої людини доброго короля не зліпити, — відповів Сейзед. — Краще вже взяти добру людину й попрацювати над усіма іншими деталями, гадаю.
— Можливо, — не стала сперечатися Тіндвіл.
Вона дивилася на нього зі своїм звичним суровим виразом обличчя. Хтось вважав її людиною холодною — навіть жорстокою. Але не Сейзед. Беручи до уваги те, через що їй довелося пройти, було дивно — і дивовижно навіть, — що вона трималась настільки впевнено. Звідки це в ній?
— Сейзеде-Сейзеде… — похитала вона головою. — Навіщо ти повернувся до Центральної Домінії? Ти ж чудово знаєш, куди відправив тебе Синод. Ти повинен бути у Східній Домінії — вчити людей на кордонах випалених земель.
— Я там і був, — промовив Сейзед. — А тепер я тут. Гадаю, Південь поки й без мене обійдеться.
— Справді? — спитала Тіндвіл. — А хто навчить їх технік зрошування, аби вони могли виростити більше їжі та пережити холодні місяці? Хто пояснить їм основи законодавства, аби вони могли самі собою керувати? Хто допоможе їм повернути забуті вірування та релігії? Тебе ж це так надихало!
— Я повернусь туди, — відклав мочалку Сейзед, — і навчатиму їх тоді, коли тут не залишиться важливіших справ.
— Які тут можуть бути важливі справи? — допитувалася Тіндвіл. — Це — наш життєвий обов’язок, Сейзеде. Це те, чим повинен займатися наш народ. Я знаю, що Лютадель для тебе важливий, але тобі тут немає що робити. Я сама подбаю про твого короля. Тобі потрібно піти.
— Я ціную те, як ти попрацювала з Королем Венчером, — промовив террісієць. — Та мої справи з ним мають мало спільного. Моє дослідження стосується іншої теми.
Тіндвіл нахмурилась і холодно поглянула на нього.
— А ти знову за тими дурницями ганяєшся? За цими нісенітницями про імлу?
— Щось із нею не так, Тіндвіл, — відповів він.
— Ні, — зітхнула террісійка. — Хіба ж ти не розумієш, Сейзеде? Ти десять років витратив на підготовку знищення Останньої Імперії. І тепер, коли тобі занадто нудно займатися звичайною роботою, ти вигадав якусь нову загрозу нашим землям. А насправді ти просто боїшся стати непотрібним.
— Можливо, — опустив погляд Сейзед. — Якщо ти маєш рацію, я попрошу у Синоду пробачення. Втім, просити пробачення, гадаю, мені доведеться в будь-якому разі.
— Ох, Сейзеде, — промовила Тіндвіл, злегка хитаючи головою. — Я тебе не розумію. Ну, я розумію, ще коли молоді та запальні хлопці на кшталт Ведзана та Ріндела відкидають поради Синоду… Але ти? Ти ж — сама квінтесенція террісійця — такий спокійний, такий скромний, такий уважний та шанобливий. Такий мудрий. Чому ж тоді ти постійно чиниш всупереч вказівкам наших лідерів? Просто не розумію.
— Я не настільки мудрий, як тобі здається, Тіндвіл, — тихо відповів Сейзед. — Просто я людина, яка робить те, у що вірить. Зараз я вірю, що імла несе небезпеку, і я повинен у цьому розібратися. Може бути, це лише зверхність і дурість. Та я краще заживу слави зверхнього дурня, ніж піддам людей, які тут мешкають, небезпеці.
— Ти нічого не знайдеш.
— Значить, визнаю, що я помилявся, — відповів террісієць, обернувшись та поглянувши Тіндвіл просто в очі. — Та мушу нагадати, що коли я востаннє не послухався наказу Синоду, в підсумку впала Остання Імперія, а наш народ отримав свободу.
Тіндвіл, міцно стиснувши губи, нахмурилась. Вона не любила згадувати про цей факт — як і всі інші хранителі. Вони продовжували дотримуватися думки, що Сейзед, не послухавшись Синоду, помилявся — але покарати його за непослух не могли, адже він досягнув успіху.