Просто перед нею.
Вен застигла на місці та пригнулась; нічний вітер кидав їй в обличчя хмари імли. Де ж він? Її відчуття влаштували справжню суперечку; бронза наполягала, що незнайомець десь праворуч від неї, але очі відмовлялися з цим погоджуватись. Вона уважно вдивлялась у темну імлу, для певності поглянула вгору, а тоді встала.
«Це вперше моя бронза помилилась», — нахмурилась дівчина.
А потім побачила.
Не щось в імлі — але щось з імли. Постать стояла за кілька метрів від неї, і не помітити її було дуже легко, бо силует ледве вирізнявся на тлі імли. Вен коротко видихнула та зробила крок назад.
Постать залишалась на місці. Дівчина нічого особливого про неї сказати не могла; риси її були розмиті й примарні, окреслені хаотичним вируванням імли. Якби не постійність форми, цю постать можна було взагалі не помітити — так само як скороминущий силует тварини, який іноді можна побачити у хмарах на небі.
Але фігура не рухалась. Кожен новий вихор імли додавав худорлявому тілу та довгій голові визначеності. Випадкової, але все-таки постійної. Постать була ніби людська, але їй бракувало Наглядачевої чіткості. Відчувалося в цій постаті щось неправильне.
Аж раптом вона зробила крок уперед.
Вен відреагувала негайно — жбурнула жменю монет і «штовхнула» їх у повітрі. Шматочки металу легко пройшли крізь імлу, тягнучи за собою смуги слідів, і пробили примарну постать.
Та у відповідь зупинилась на мить… після чого просто розчинилась у вихорах імли.
Еленд розмашисто дописав останній рядок, хоча і знав, що писар перепише проект своєю рукою. Але король пишався собою. Він знайшов аргумент, який, на його думку, переконає нарешті Зібрання не здаватися Страффу.
Він несвідомо поглянув на стос паперів на столі. Зверху лежав цілком невинний на вигляд складений жовтий лист зі зламаною восковою печаткою кривавого кольору. Лист був короткий. Еленд легко вивчив його напам’ять.
Сину, гадаю, ти отримав задоволення, наглядаючи за справами Венчерів у Лютаделі. Я забезпечив порядок у Північній Домінії і невдовзі повернуся до нашого замку. Тоді ти повинен будеш передати мені контроль над містом.
Король Страфф Венчер
З усіх військових ватажків і деспотів, що бенкетували на трупі Останньої Імперії після смерті Пана Всевладаря Страфф був найбільш небезпечним. І Еленд знав це з власного досвіду. Його батько був справжнім імперським аристократом: для нього усе життя було гризнею між лордами за кращу репутацію. І він добре знався на цій грі — під його керівництвом дім Венчерів перетворився на одну з наймогутніших благородних родин епохи перед Крахом.
На думку батька Еленда, смерть Пана Всевладаря не була ані трагедією, ані перемогою — для нього то була всього лише можливість. Той факт, що його власний син, якого сам Страфф вважав тюхтієм і дурнем, проголосив себе правителем Центральної Домінії, певно, страшенно його веселив.
Еленд похитав головою та повернувся до проекту постанови.
«Ще кілька разів перечитати, ще кілька правок — і нарешті можна буде піти поспати. Я просто…»
Зі світлового віконця в даху зістрибнула і приземлилась з м’яким стуком у нього за спиною постать у плащі.
Еленд здивовано підняв брову та обернувся до зігнутої фігури.
— Вен, ти ж знаєш, я не просто так залишаю відчиненим балкон. Могла б через нього увійти, якби захотіла.
— Я знаю, — відповіла Вен і з надприродною легкістю, притаманною алломантам, кинулась через усю кімнату.
Вона зазирнула під ліжко, потім підійшла до шафи та рвучко відчинила дверцята. Відскочила напружено, ніби насторожена тварина, але всередині шафи не виявилось нічого підозрілого, після чого зазирнула за двері, що вели до інших кімнат Еленда.
Еленд лагідно спостерігав за дівчиною. В нього пішло трохи часу на те, аби звикнути до… особливостей Вен. Він її піддражнював, мовляв, ти параноїчка, на що дівчина відповідала, що вона просто обережна. Але так чи інак, у половині випадків, коли вона приходила до його кімнати, Вен зазирала під ліжко і до шафи. Іноді й не зазирала — але тоді Еленд постійно помічав, як вона недовірливим поглядом дивиться туди, де може сховатися потенційний вбивця.
Коли не було конкретних приводів хвилюватися за його життя, дівчина була не така смикана. Але Еленд тільки-тільки починав розуміти, що в тій, кого він колись знав, як Валетту Рену, ховається дуже складна особистість. Він закохався у вишукану частину її, навіть не підозрюючи про існування нервової та потайкуватої з-імли-народженої. Йому досі важко було прийняти, що ці двоє — прояви однієї і тієї самої особи.