«Звичайно, — подумала Вен, спустившись сходами, — зі мною трапилося багато такого, на що я навіть не сподівалася. Але чому я задумалась про це зараз?»
Останнім часом вона багато думала про свої юні роки, проведені у ватагах злодіїв, а зауваження Зейна — хай які б сміховинні вони були — ніяк не давали їй спокою. Невже ж Вен місце у замку? У неї було багато чудових здібностей, але лише кілька з них можна було продемонструвати у так званому вишуканому товаристві. Вони пасували радше провулкам, брудним від попелу.
Вона зітхнула й у компанії ОрСеура попрямувала до південного входу, де на неї вже чекала Тіндвіл. Коридор у цьому місці розширювався ще більше та ставав справді величним, виходячи просто у внутрішній двір. Там було облаштовано критий портик для карет, аби вони висаджували та забирали своїх пасажирів, не піддаючи аристократів дії природних стихій.
Підходячи ближче, Вен своїм посиленим завдяки олову слухом почула голоси. Один із них належав Тіндвіл, а інший…
— Там небагато, — промовила Алріанна. — Пару сотень скринцевих. Але ж мені потрібно щось одягати! Не можу ж я постійно ходити в чужих сукнях.
Вен, звернувши в останню частину коридору, зупинилась.
— Подарунку короля однозначно вистачить на сукню, люба, — промовила Тіндвіл. — О, а ось і вона, — додала террісійка, помітивши Вен.
Поруч із двома жінками стояв похмурий Страшко. Він був убраний у свою уніформу, хоча мундир був не застібнутий, а штани — завеликі.
— Я не очікувала, що ми цілою ватагою поїдемо, — промовила Вен, повільно підходячи до них.
— Молода пані Алріанна виховувалась, аби стати придворною дамою, — пояснила Тіндвіл. — Вона знається на нинішній моді й у разі чого допоможе порадити, що купити.
— А Страшко?
— Носильник, — коротко пояснила террісійка, кинувши погляд на хлопця.
«А, ну тоді зрозуміло, чого він такий кислий», — подумала Вен.
— Ходімо, — промовила Тіндвіл і рушила через подвір’я.
За нею легким, граційним кроком послідувала Алріанна. Вен подивилася на Страшка, той знизав плечима — і вони також пішли за террісійкою.
— А тебе як у це втягнули? — прошепотіла дівчина.
— Я встав раненько та пішов їжі накрасти, — пробурмотів Страшко. — А міс Нав’язлива мене помітила, посміхнулася, ніби вовчур, і каже: «Нам, молодий чоловіче, сьогодні знадобиться ваша допомога».
Вен кивнула.
— Будь насторожі та не припиняй палити олово. Не забувай — у нас тут війна.
Страшко зробив, як вона йому сказала. Вен, ідучи поруч із ним, легко відчула його алломантичні олов’яні пульсації — а це означало, що шпигуном був не він.
«Ще одного викреслюємо, — подумала дівчина. — вже не дарма вибралися».
Карета чекала на них біля головної брами замку. Страшко заліз на місце поруч із кучером, а жінки вмостилися ззаду. Щойно сіла Вен, в карету заскочив ОрСеур і сів поруч із нею. Алріанна з Тіндвіл сіли навпроти неї.
— А обов’язково, щоб тварина сиділа з нами? — морщачи носа та не зводячи очей з ОрСеура, спитала Алріанна.
— Обов’язково, — відповіла Вен, і карета зрушила з місця.
Дочка лорда Цетта, очевидно, очікувала більш розгорнутих пояснень, але Вен нічого пояснювати не стала. Нарешті Алріанна відвернулася до вікна.
— Ви впевнені, Тіндвіл, що їздити в супроводі лише одного слуги — безпечно?
— Я гадаю, з нами все буде гаразд, — відповіла террісійка, поглянувши на Вен.
— Ах, точно! — вигукнула Алріанна, теж дивлячись на Вен. — Ви ж алломантка! То чутки правдиві?
— Які чутки? — тихо спитала дівчина.
— Ну, кажуть, що це ви вбили Пана Всевладаря. Ну, і що ви ніби як… ем-м-м… — прикусила вона губу. — Трохи шалена.
— Шалена?
— І небезпечна, — додала Алріанна. — Ну, але ж це не може бути правдою. Я маю на увазі… ви ж із нами на закупи їдете, так?
«Вона що, навмисне мене провокує?»
— А ви завжди так одягаєтесь? — поцікавилась дочка Цетта.
На Вен були її звичні сірі штани та бронзового кольору сорочка.
— У такому одязі легко битися.
— Так, але ж… — посміхнулася Алріанна. — Гадаю, для цього ми сьогодні й зібралися, вірно, Тіндвіл?
— Так, люба, — відповіла террісійка.
Протягом усієї розмови вона вивчала Вен уважним поглядом.