Вона зупинилась і обвела присутніх поглядом.
— Я… я не зовсім це хотіла сказати.
— Я ж не Келсьє, Тіндвіл, — уся розчервонілася Вен. — Я не прагну, аби люди мені поклонялися. Усе, що мені потрібно, — аби мені дали спокій.
— У деяких людей просто немає вибору, дитино, — зітхнула террісійка. — Ти вбила Пана Всевладаря. Тебе учив особисто Уцілілий, до того ж ти — супутниця короля.
— Я не його супутниця, — пробелькотіла Вен, шаріючись іще сильніше. — Ми просто…
«Дідько, я й сама не розумію, що між нами. Як же я тоді можу пояснити це іншим?»
Тіндвіл здивовано вигнула брову.
— Ну гаразд, — зітхнула Вен.
— Я з тобою піду, — промовила Алріанна, так невимушено взявши руку Вен, ніби вони були подружками з самого дитинства.
3-імли-народженій це не сподобалося, але як відмовитися від її допомогти і при цьому обійтися без скандалу, вона не придумала.
Вони вийшли з крамниці. Натовп і без того зібрався величенький, але до нього приєднувалися нові й нові роззяви. Здебільшого це були скаа у своїх бурих, брудних від попелу або звичайних сірих одежах. Коли Вен до них вийшла, ті, що стояли в передніх рядах, позадкували, даючи їй трохи вільного місця; юрмою прокотилося благоговійне бурмотіння.
— Ого! — тихо видихнула Алріанна. — Як їх багато…
Вен кивнула. ОрСеур, як і раніше, сидів біля дверей; на його собачій морді явно читався вираз цікавості.
Алріанна, усміхнувшись натовпу, неочікувано нерішуче помахала їм рукою.
— Ти ж зможеш від них відбитися або щось у цьому роді, якщо треба буде, правда?
— У цьому не виникне потреби, — відповіла Вен, нарешті вирвавши свою руку з долоні Алріанни й трохи «пригамувала» натовп, аби люди заспокоїлись.
Вона зробила крок уперед, намагаючись побороти свербіж своїх нервів. Так, їй уже не хотілося сховатись, коли вона виходила в люди, але стояти перед таким натовпом… словом, Вен ледве не розвернулась і не втекла до крамниці з сукнями.
Її зупинив голос. Він належав чоловікові середніх літ з брудною від попелу бородою — в руках він нервово жмакав брудну чорну шапку. То був справжній здоровань, певно, працював на млині — голос його різко контрастував з потужним тілом.
— Леді Спадкоємице? Що з нами буде?
Від нажаханого та нерішучого голосу цього здоровила Вен аж ніяково зробилося. Він дивився на неї повними надії очима — майже як і всі інші.
«Як же їх багато, — подумала Вен. — А я гадала, що Церква Уцілілого не така й численна».
Дівчина поглянула на чоловіка, який далі стояв, крутячи в руках свою шапку. Вона відкрила було рота… але так і не змогла сказати правди. Вона просто не могла сказати йому, що не знає, що буде далі; не могла пояснити цим благальним очам, що вона — не спасителька, якої вони так потребують.
— Усе буде гаразд, — почула Вен власний голос і посилила своє «гамування», намагаючись відігнати бодай трохи їхнього страху.
— Але ж армії, Леді Спадкоємице!.. — промовила одна з жінок.
— Вони просто намагаються нас залякати, — промовила дівчина. — Але король їм цього не дозволить зробити. Наші мури — потужні, наші солдати — віддані та витривалі. Ми витримаємо цю облогу.
Натовп мовчав.
— Одну з цих армій очолює батько Евенда — Страфф Венчер, — пояснила Вен. — Ми з Елендом збираємося зустрітись зі Страффом завтра. Ми переконаємо його стати нашим союзником.
— Король збирається здатися! — пролунав чийсь голос. — Я сам чув! Він збирається здати місто в обмін на обіцянку зберегти йому життя.
— Ні! — заперечила Вен. — Він ніколи так не вчинить!
— Він не стане битися за нас! — наполягав голос. — Він — не воїн, він — політик!
Натовп загудів, погоджуючись із голосом. Люди почали, перебиваючи одне одного, викрикувати свої побоювання, і благоговійна атмосфера миттю зникла. Хто не жалівся — просто благав про допомогу. Незгодні продовжували висувати претензії до Евенда, наполягаючи на тому, що він ніяк не зможе захистити їх.
Вен затиснула вуха руками, намагаючись абстрагуватися від хаосу, який захопив людський натовп.
— Зупиніться! — закричала вона, «відштовхуючись» від сталі та латуні.
Кілька осіб відсахнулися від неї, і дівчина помітила, як юрмою пробігла хвиля — це ґудзики, монети та пряжки раптом потягнули своїх власників назад.
Люди затихли.
— Я не потерплю поганих слів про нашого короля! — вигукнула Вен, запалюючи латунь та посилюючи «гамування». — Він — добра людина, він — добрий лідер. Він багато чим заради вас пожертвував; своєю свободою ви завдячуєте тому, що він багато годин витратив на написання законів, а їсти вам є що тільки через те, що внаслідок його ненастанної праці до міста проходять безпечні торговельні маршрути, а з купцями укладаються потрібні угоди!