Багато хто з присутніх у натовпі опустив очі. Бородач у передньому ряду, не перестаючи крутити в руках шапку, поглянув на Вен.
— Вони просто налякані, Леді Спадкоємице, — сказав він. — Справді налякані.
— Ми вас захистимо, — запевнила Вен.
«Що я верзу?..»
— Ми з Елендом знайдемо спосіб захистити вас. Ми перемогли Пана Всевладаря. І ці армії ми зможемо зупинити…
Вона раптом замовкла, почуваючись при цьому абсолютною дурепою.
Та натовп зреагував на її слова. Хтось був очевидно незадоволений, але багато хто, здавалося, заспокоївся. Натовп почав розходитися, але дехто навпаки почав підходити ближче до Вен, штовхаючи перед собою або несучи на руках маленьких дітей. Вен розгублено мовчала. Келсьє полюбляв проводити час із дітьми скаа, він часто брав їх на руки, ніби благословляючи. Вона поспіхом розпрощалась з усіма та пірнула назад у крамницю, тягнучи за собою Алріанну.
Всередині на них чекала Тіндвіл, схвально киваючи.
— Я збрехала, — видихнула Вен, зачиняючи за собою двері.
— Ні, не збрехала, — заспокоїла її террісійка. — Ти просто була оптимісткою. І ще невідомо, чи стане це правдою, чи залишиться вигадкою.
— Цьому не бути, — наполягала дівчина. — Евенду нізащо не перемогти аж три армії, навіть з моєю допомогою.
— Ну, тоді тобі краще тікати, — здивовано вигнула брову Тіндвіл. — Тікай з міста, і хай ці людиська самі розгрібаються зі своїми проблемами.
— Я не це мала на увазі, — промовила Вен.
— Ну, тоді ухвали якесь рішення нарешті! — сказала террісійка. — Або здавай місто, або повір у нього. Ох ви й парочка, я тобі скажу… — похитала вона головою.
— А я гадала, ти вирішила бути зі мною милою, — зауважила дівчина.
— Іноді важко стриматися, — промовила Тіндвіл. — Ходімо, Алріанно. Завершимо примірку.
І вони пішли. І цієї ж миті — ніби спростовуючи усі запевнення Вен у безпеці — на міському мурі тривожно загупали барабани вартових.
Вен застигла на місці, дивлячись крізь вікно на неспокійний натовп.
Одна з армій пішла на штурм. Проклинаючи себе за запізнення, дівчина рвонула в дальній кінець крамниці, аби переодягнути незручну сукню.
Еленд прожогом забіг сходами на стіну, на ходу ледве не перечепившись об власний дуельний ціпок. Вибравшись нарешті на верхівку, він, лаючись собі під ніс, поправив його та роззирнувся навколо. На стіні панував хаос. Туди й назад снували солдати, кличучи одне одного.
Хтось забув обладунки, інші — луки. Слідом за Елендом сходами намагалося пробитися настільки багато людей, що там утворився справжній затор, і король безпомічно спостерігав за тим, як унизу збирається ще більший натовп, заповнюючи собою весь внутрішній двір.
Евенд розвернувся і побачив, що велика група солдат Страффа — кілька тисяч щонайменше — мчить просто до міського муру. Король стояв біля Олов’яної Брами, у північній частині міста, найближче до війська Страффа. Також він помітив, що іще одна група солдатів поспішає до П’ютерної Брами, розташованої дещо східніше.
— Лучники! — закричав Евенд. — Дідько, де ваші луки?!
Голос його втонув у галасі. Стіною бігали командири загонів, намагаючись бодай якось організувати своїх людей, але туди встигло пробитися забагато піхоти, і тепер лучники застрягли в заторі внизу.
«Але чому? — у відчаї думав Евенд, знову обернувшись до загонів, що мчали до стін його міста. — Чому він вирішив атакувати? Адже ми домовилися зустрітися!»
Можливо, він дізнався, що молодий король планував маніпулювати двома з трьох сторін конфлікту? А може, і справді хтось із його найближчого кола — шпигун Страффа.
У будь-якому разі Евенду залишалося лише безпомічно спостерігати за тим, як до міста наближається ворожа армія. Нарешті один із командирів зібрав абияк невеликий загін лучників, і в бік нападників полетів залп стріл — жалюгідно слабкий, треба зазначити. Коли загони Страффа наблизилися до міських мурів, у захисників полетіли стріли та монети — значить, у нього були свої алломанти.
Евенд вилаявся та сховався за зубцем; в кам’яну кладку градом посипались монети. Кілька солдатів упали. Солдатів Евенда. Вони загинули через те, що він був занадто гордим, аби здати місто ворогу.