Вен зачинила двері, на мить зупинилась і уважно поглянула на короля своїми круглими темно-карими очима. Еленд мимоволі всміхнувся. Попри її дивакуватість — або навіть завдяки їй, — він кохав цю жінку з рішучим поглядом та різким норовом. Вона була несхожа на жінок, яких він знав, — проста, чесна, вродлива та кмітлива.
Утім, іноді вона його таки тривожила.
— Вен? — промовив він, піднімаючись.
— Ти нічого дивного сьогодні вночі не помічав?
— Окрім тебе?
Вона нахмурилась і окинула поглядом кімнату. Еленд дивився на її тендітну постать, вдягнену у чорні штани, чоловічу сорочку та марево-плащ із китицями, що волочився за нею по підлозі. Вен, як і завжди, була в капюшоні, і рухалась із надзвичайною грацією — несвідомою елегантністю особи, що палить п’ютер.
«Ану, зберися! — наказав він собі. — Ти справді вже втомився».
— Вен? Що таке?
Дівчина кинула погляд у бік балкона.
— Цей з-імли-народжений — Наглядач — знову в місті.
— Ти впевнена?
— Він бачив, як я б’юся з найманцями, — кивнула Вен. — Але, гадаю, сьогодні він по твою душу не прийде.
Еленд нахмурився. Двері балкона надалі залишалися відчиненими, крізь них залітали до кімнати клапті імли, кралися підлогою і нарешті випаровувались. А за тими дверима — суцільний морок. Хаос.
«Це просто імла, — подумав король. — Водні випари. Нема тут чого боятися».
— Чому ти гадаєш, що сьогодні з-імли-народжений по мою душу не прийде?
— Просто відчуваю, — знизала плечима Вен.
Вона часто відповідала в такому стилі. Вен росла вуличним дітиськом і звикла довіряти своїм інстинктам. Як не дивно, Евенд також. Він уважно подивився на неї — у поставі дівчини читалась нерішучість. Щось іще тривожило її цієї ночі. Король подивився їй в очі, на мить затримавши погляд, — але вона відвернулась.
— Що таке? — спитав він.
— Я бачила… ще дещо, — відповіла Вен. — Або мені здалося, що бачила. Щось в імлі, ніби фігура, зроблена з диму. І я відчувала її за допомогою алломантії. А потім вона зникла.
Евенд нахмурився ще сильніше. Він підійшов до дівчини та обійняв її.
— Вен, ти забагато від себе вимагаєш. Ну не можна ж ночами бігати містом, а потім цілий день залишатися на ногах. Навіть алломантам потрібен відпочинок.
Вона лише мовчки кивнула. У його обіймах Вен не почувалася могутньою воячкою, що прикінчила самого Пана Всевладаря. Вона почувалася жінкою, що вже безмежно втомилась, жінкою, приголомшеною подіями, — словом, почувалась вона, певно, так само, як почувався Евенд.
Вона дозволила йому втримати себе. Спершу в її постаті відчувалась незначна скутість. Так ніби частинка її досі боялась, що їй зроблять боляче, — та первісна частинка, що ніяк не могла повірити, що торкатися можна не тільки з люттю, а ще й з любов’ю. Але потім вона розслабилась. Евенд був одним з небагатьох, поруч із ким вона могла зробити це. Коли вона за нього трималась — насправді трималась, — то хапалась із таким відчаєм, що він аж межував із жахом. Попри те що вона була потужною алломанткою, попри її вперту рішучість, Вен залишалася до страшного вразливою. Здавалося, що вона потребує Евенда. І він через це почувався щасливцем.
Іноді розчарованим. Але все-таки щасливцем. Вони з Вен ніколи навіть мови не заводили про його пропозицію руки й серця та її відмову, хоча Евенд часто думав про той випадок.
«Жінок і без того так тяжко зрозуміти, — думав він, — а я ще й обрав найдивнішу з них».
Утім, гріх скаржитися — вона його кохала. А він міг витримати всі ці її вибрики.
Вен зітхнула, підняла до нього голову та нарешті розслабилась, коли він нахилився, щоб її поцілувати. Так вони застигли надовго, аж поки їй не перехопило подих. Відірвавшись від поцілунку, вона поклала голову на плече королю.
— У нас є ще одна проблема, — тихо промовила вона. — Я сьогодні під час бою з найманцями використала останній шматочок атію.
— Ну, рано чи пізно це мало статися. Не могли ж ми наші склади використовувати вічно.
— Склади? — перепитала Вен. — Келсьє нам всього шість шматочків залишив.
Евенд зітхнув і обійняв її міцніше. Його новий уряд повинен був отримати у спадок запаси атію, що належали Пану Всевладарю, — ймовірний сховок з металом, де містився справжнісінький скарб. Келсьє розраховував, що молодому королівству це багатство точно дістанеться; він помер, сподіваючись на це. Але була одна проблема. Ніхто не знав, де той сховок. Їм вдалося знайти лише якісь крихти — атій, з якого було зроблено браслети, які Пан Всевладар використовував як ферухімічні батареї, аби зберігати вік. І ці крихти вони використали на благо міста, та й атію там майже не було. Принаймні не стільки, скільки мало бути в сховку. Втім, десь у місті досі сховано атію в тисячі разів більше, ніж було в тих браслетах.