Облога тривала всього лише кілька тижнів, а місто вже було на межі. Їжа зробилася надзвичайно дорогою, і Евенд був змушений відкрити комори з запасами міста. Люди теж були на межі. Мало хто вважав, що відбиття фальшивої атаки означає перемогу Евенда і що втеча ворожої армії з-під стін — це добрий знак. Більшість просто боялася тепер ще більше, ніж раніше.
Та Вен усе-таки ніяк не могла розв’язати цю задачу. Як реагувати на ворога, який аж настільки тебе переважає? Ховатися в замку, мов боягузи, чи ризикнути своїми життями? Так, Страфф перевірив на міцність їхні стіни — але більша частина його війська залишилась на позиціях на той випадок, якщо його в той самий час раптом спробує атакувати Цетт. Він хотів отримати інформацію та залякати місто.
— Я досі не впевнений, що йти на цю зустріч — це хороша ідея, — не відставав ОрСеур. — Забудьмо про вчорашній штурм. У будь-якому разі Страфф — не та людина, якій можна довіряти. Коли я готувався стати лордом Рену, Келсьє змусив мене визубрити інформацію про всіх головних аристократів у місті. Страфф Венчер навіть серед людей вирізняється підступністю та жорстокістю.
Вен зітхнула, знімаючи штани, та вдягнула нижню спідницю. Вона була не дуже тісна і дозволяла вільно рухати ногами та стегнами.
«Поки що непогано».
Зауваження ОрСеура були цілком логічними. Однією з перших речей, яких її навчило життя на вулиці, було те, що слід уникати ситуацій, з яких важко вибратися. Усе її єство протестувало проти ідеї з доброї волі піти у табір Страффа.
Та Еленд уже ухвалив рішення. І Вен розуміла, що вона повинна його підтримати. А ще вона навіть схилялась до того, що це дуже потужний хід. Страфф поставив собі за мету залякати усе місто — та насправді він не становив такої загрози, як йому здавалося. Принаймні доти, поки він сам повинен був озиратися на присутність Цетта.
Вен за своє поки що недовге життя вже натерпілася страху. В якомусь сенсі атака Страффа на мури Лютаделя тільки посилила в ній рішучість маніпулювати ним у їхніх інтересах. На перший погляд, здавалося, що йти до нього в табір — це чистої води божевілля, та що більше вона про це думала, то сильніше переконувалась, що це — єдиний спосіб запудрити мізки Страффу. Він повинен вирішити, що вони — слабкі, повинен вважати, що його агресивна тактика спрацювала. По-іншому їм не перемогти.
Але водночас це означало, що їй доведеться робити те, що їй дуже не подобається. Це означало, що їй доведеться опинитися в оточенні у лігві ворога. Якщо Еленд зможе повернутися звідти неушкодженим, це неабияк підніме моральний дух містян. Окрім того, після такого і Гем, і решта команди почне більше довіряти Еленду. Ніхто б не став сперечатися з ідеєю проводити переговори у ворожому таборі, якби це запропонував Келсьє; мало того, вони б радше очікували, що в підсумку цих переговорів Келсьє повернеться до них, маючи на руках документ, що засвідчує капітуляцію Страффа.
«Я лише повинна зробити так, аби він повернувся звідти неушкодженим, — подумала Вен, натягаючи на себе сукню. — Страфф може скільки завгодно грати м’язами — це не матиме значення, якщо напрямок його атак будемо визначати ми».
Вона кивнула собі, розгладжуючи сукню. Після цього вийшла з-за ширми та подивилась на себе у дзеркало. Хоча кравець і намагався дотримуватися традиційного стилю, поділ був не зовсім трикутної форми, що нагадувала дзвоник, і на стегнах опускався радше просто вниз. Сукня мала вирізи на плечах, але в той самий час — вузькі рукави та широкі манжети; в талії вона була достатньо зручна, аби дівчина могла вільно рухатися.
Вен потягнулася, підстрибнула, крутнулась на місці. Її здивувало те, наскільки легкою здавалася ця сукня, коли вона в ній рухалась. Звісно, в будь-якій сукні було б незручно битись, але ця… то був величезний прогрес у порівнянні з пишними нарядами, які вона носила на балах рік тому.
— Ну як? — спитала вона, крутячись на місці.
— Що — «як»? — здивовано підняв собачу брову ОрСеур.
— Як тобі?
— А чого ви мене питаєте? — нахилив голову кандра.
— Бо мені не байдужа твоя думка, — просто відповіла Вен.
— Дуже гарна сукня, пані. Хоча, якщо чесно, мені завжди весь цей одяг видавався надзвичайно смішним. Тканини, кольори… це ж страшенно непрактично.
— Так, я знаю, — відповіла дівчина, прибравши волосся з обличчя та заколовши його ззаду парою шпильок. — Але… ну, я вже й забула, як це може бути приємно — носити всі ці штуки.
— Я не розумію, що тут приємного.
— Це тому, що ти — чоловік.
— Я — кандра.
— Але ти — кандра-чоловік.