«Він блефує», — впевнено подумав Евенд.
Це було дуже не схоже на Страффа; він би нізащо не уклав альянсу з тим, хто настільки сильний і перебуває настільки близько. Страфф занадто боявся зради.
— Гадаєш, я в це повірю? — сказав Евенд.
— Та вір у що хочеш, — відмахнувся Страфф.
— А як щодо війська колосів, що наближається до міста? — використав один зі своїх козирів молодший.
Страфф від цих слів завмер.
— Якщо ти хочеш опинитися за стінами Лютаделя до того, як сюди доберуться колоси, батьку, — промовив Евенд, — тоді тобі слід бути більш зговірливим із тим, хто прийшов до тебе в табір і пропонує те, що тобі потрібно. Я прошу лише про одне — дозволь мені здобути перемогу. Дозволь мені розбити Цетта й утвердити своє право спадкоємця. І тоді можеш забирати місто.
Після цього Страфф замислився так надовго, що Евенду почало вже здаватися, що він переміг.
Але потім старший Венчер похитав головою.
— Ні, — сказав він. — Я все-таки краще ризикну з Цеттом. Не знаю, чому він так хоче віддати мені Лютадель, але, здається, місто і справді його не цікавить.
— А тебе? — спитав Евенд. — Ти вже знаєш, що атію в нас нема. Навіщо тоді тобі місто?
Страфф іще сильніше подався вперед, і Евенд почув запах його дихання — зі спеціями, якими була приправлена вечеря.
— Ось тут ти в мені помилився, хлопчику. Саме тому — хай навіть ти й справді міг пообіцяти віддати мені атій — ти з цього табору сьогодні не вийдеш. Рік тому я припустився великої помилки. Якби я залишився у Лютаделі, то саме я б сидів на троні. А на ньому опинився ти. Щоправда, я не розумію чому — але, певно, слабкий Венчер усе одно кращий за всі інші варіанти.
Страфф був втіленням того, що Евенд ненавидів у старій імперії. Самовпевнений. Жорстокий. Зарозумілий.
«Здавайся слабким, — нагадав собі молодий король, намагаючись заспокоїтися. — Я не повинен становити загрози».
— Це всього лише місто, батьку, — знизав він плечима. — Як на мене, воно не варте й половини твого війська.
— Лютадель — не просто місто, — пояснив Страфф. — Це — столиця Пана Всевладаря, а ще там мій дім. Мій замок. Я так розумію, ти його тепер використовуєш як свій палац.
— Насправді мені просто більше нема куди податися.
— Гаразд, — повернувся до страви старший Венчер, розрізаючи стейк. — Я спершу вважав тебе ідіотом за те, що ти погодився сюди приїхати, але тепер я не впевнений. Ти ж повинен був передбачити неминуче.
— Ти сильніший, — розвів руками Еленд. — Я не можу з тобою боротися.
— А ти мене вразив, хлопче, — кивнув Страфф. — Гарно вдягаєшся, знайшов собі дівчину, та ще й з-імли-народжену, утримуєш контроль над містом. Певно, залишу тебе в живих.
— Дякую, — відповів молодий король.
— А ти за це здаси мені Лютадель.
— Щойно розберемося з Цеттом.
— Ні-ні, — розреготався Страфф, — це так не працює, хлопчику. Ми тут не торгуємося — ти слухаєш мої розпорядження. Завтра ми разом поїдемо до міста, і ти накажеш відчинити брами. Після цього до міста увійде моє військо, я візьму керівництво на себе, і Лютадель стане новою столицею мого королівства. Якщо не заважатимеш і зробиш усе, як я скажу, я знову зроблю тебе моїм спадкоємцем.
— Ми не зможемо цього зробити, — зітхнув Еленд. — Я залишив наказ за жодних обставин не відчиняти тобі брами.
Страфф завмер.
— Мої радники висловили припущення, що ти можеш спробувати захопити Вен у заручниці й так змусити мене здати місто, — пояснив молодий Венчер. — Якщо ми з’явимося під стінами разом, вони вирішать, що ти мені погрожуєш.
— Будемо сподіватися, вони так не вирішать, — моментально спохмурнішав Страфф.
— Вирішать, — наполягав Еленд. — Я знаю цих людей, батьку. Вони всі тільки й чекають нагоди відсторонити мене від керування містом.
— То навіщо ти тоді сюди приперся?
— Я вже казав, — промовив молодий король. — Аби домовитися щодо союзу проти Цетта. Я можу віддати тобі Лютадель — але на це потрібен час. Давай спершу розіб’ємо Цетта.
Страфф схопив зі столу ніж і встромив його у поверхню столу.
— Я сказав: це — не перемовини! Ти мені ніяких умов висувати не будеш, хлопче! Я зараз накажу тебе вбити!
— Я лише констатую факти, батьку, — швидко промовив Еленд. — Я не хочу…
— А ти набрався розуму, — примружився на сина батько. — Чого ти сподівався, затіявши цю гру? Навіщо ти в мій табір припхався? Тобі нема що мені запропонувати… — він зупинився раптом, та після короткої паузи продовжив: — Окрім тієї дівки. До речі, а вона красуня.