— Доведеться без нього обійтися, — сказав Евенд.
— Якщо з-імли-народжений на тебе нападе, я не зможу його вбити.
— Це якщо в нього самого буде атій, — відповів король. — А він трапляється дедалі рідше. Сумніваюся, що в інших королів його багато є.
Келсьє знищив Гатсінські Провалля, єдине місце, де можна було видобувати атій. Але якщо Вен довелося битись проти когось, у кого цей атій був…
«Не думай про це, — наказав він сам собі. — Просто шукай далі. Можливо, вийде трохи купити. Або, може, таки знайдемо сховок Пана Всевладаря. Якщо він взагалі існує…»
Вен підняла до нього погляд і помітила в його очах тривогу — він зрозумів, що вона дійшла тих самих висновків, що і він. Вони мало що могли зробити просто зараз; Вен і так дуже довго розтягувала їхні запаси атію. Втім, коли Вен його нарешті відпустила й Евенд зміг повернутися за стіл, він мимоволі подумав про те, як вони все-таки могли використати весь атій, без залишку. Адже його піддані взимку потребуватимуть їжі.
«Але продавши метал, — думав він, сідаючи, — ми б віддали в руки наших ворогів набагато потужнішу алломантську зброю».
Добре, що його використала Вен.
Він знову взявся за документ, і Вен зазирнула йому через плече, затуляючи світло лампи.
— Що це? — спитала вона.
— Проект постанови, яка заблокує роботу Зібрання, поки я не скористаюся своїм правом на перемовини.
— Знову? — сказала вона, схиливши голову набік та мружачись, розбираючи його почерк.
— Попередню версію Зібрання відкинуло.
— А чому ти просто не накажеш їм прийняти постанову? — нахмурилась Вен. — Ти ж король.
— Розумієш, — промовив Евенд, — власне, це я і намагаюся довести. Я — всього лише людина, Вен, і, можливо, моя думка не краща за їхні. Якщо ми розробимо документ разом, буде краще, ніж якщо все за всіх вирішить одна людина.
Вен похитала головою.
— Це занадто слабка позиція. Беззуба. Ти повинен більше довіряти собі.
— Тут же не в довірі справа, а в тому, щоб усе зробити правильно. Ми тисячу років боролися з Паном Всевладарем — якщо я робитиму все так, як він робив, то в чому тоді різниця?
Вен перегнулась йому через плече та зазирнула просто в очі.
— Пан Всевладар був злим. А ти — добрий. Ось у чому різниця.
— Тобто ось так усе для тебе просто? — усміхнувся Евенд.
Вен кивнула.
Еленд потягнувся і знову поцілував її.
— Що ж, дехто з нас схильний усе ускладнювати — доведеться тобі потерпіти. А тепер, будь ласкава, не затуляй лампу, аби я міг повернутися до роботи.
Дівчина фиркнула, але встала й обійшла довкола столу — за нею тягнувся ледве помітний шлейф аромату парфумів. Еленд нахмурився.
«Це коди вона встигла напарфумитися?»
Багато з її рухів були настільки швидкими, що він їх навіть не помічав.
Парфуми — то була ще одна суперечність, з яких складалася жінка на ім’я Вен. В імлі вона їх не наносила, використовувала їх тільки для нього. Вен полюбляла залишатися непримітною, але й обожнювала запахи — і злилась на нього, якщо він не помічав, що вона пахне по-новому. Вона здавалася підозріливою та параноїдальною, але своїм друзям довіряла з безсумнівною відданістю. Вночі вона, щосили намагаючись сховатись, одягала чорне та сіре, але ж Еленд рік тому зустрічався з нею на балах — і у вечірніх сукнях вона також мала природний вигляд.
Чомусь вона перестала їх носити. І ніколи не пояснювала причини.
Еленд помотав головою і знову взявся за проект постанови. У порівнянні з Вен політика здавалася простою справою. Дівчина, дивлячись, як король працює, поклала руки на стіл і позіхнула.
— Ти б пішла відпочити, — сказав він, знову змочуючи перо в чорнилах.
Вен завагалась, але потім кивнула. Знявши марево-плащ, вона загорнулась у нього та скрутилась калачиком на килимку поруч із письмовим столом.
— Але ж не тут, Вен, — здивовано промовив Еленд.
— Десь тут вештається з-імли-народжений, — відповіла вона втомленим, глухим голосом. — Я тебе самого не залишу.
Вона перекрутилась у своєму плащі, й Еленд помітив, як на її обличчі промайнула гримаса болю. Вона берегла свій лівий бік.
Дівчина нечасто розповідала йому подробиці бійок — не хотіла, аби він хвилювався. Але це не допомагало.