— Так ти міста не отримаєш, — почервонів Еленд. — Як ти пам’ятаєш, мої радники передбачили, що ти можеш їй погрожувати.
— Ну і чудово, — різко відповів Страфф. — Ти здохнеш, а я візьму місто силою.
— І Цетт ударить тебе зі спини, — нагадав молодий Венчер. — Він притисне тебе до стін — і твоє військо буде оточене.
— Він зазнає важких втрат, — заперечив батько, — і не зможе захопити й утримувати місто.
— Навіть з меншою армією у нього більше шансів вибити з міста нас, ніж якщо він дочекається твоєї перемоги та вибиватиме з міста тебе.
Страфф піднявся.
— Я готовий ризикнути. Колись я вже тебе залишив і більше не маю наміру відпускати тебе на волю. Ті кляті скаа мали тебе вбити й звільнити від усіх пов’язаних із тобою проблем.
Еленд також встав. В очах Страффа він побачив рішучість.
«Не спрацювало», — подумав молодий Венчер, у паніці намагаючись зрозуміти, що робити далі.
Його план був доволі ризикований, але молодий король навіть не замислювався над можливістю невдачі. Справді — усе ж було розіграно як по нотах. Та все-таки щось пішло не так — щось він не врахував, чогось він не розумів. Чого це раптом Страфф так уперся?
«У мене замало досвіду в цьому», — подумав Еленд.
Навіть іронічно: якби він завзятіше займався з батьком, коли був дитиною, можливо, зараз би він збагнув, що саме зробив не так.
І раптом він повністю зрозумів складність свого становища. Він — у таборі ворожої армії. І поруч немає Вен.
Він зараз помре.
— Стривай! — у розпачі закричав Евенд.
— Ага! — широко посміхнувся Страфф. — Зрозумів нарешті, в яку халепу втрапив?
У голосі батька відчувалося щире задоволення. І нетерпіння. У Страффі завжди було щось таке, що змушувало його насолоджуватися болем інших людей, хоча Евенд дуже рідко відчував це на собі. У його випадку батька зупиняли правила пристойності.
Правила пристойності, встановлені Паном Всевладарем. Цієї миті Евенд побачив, що батько дивиться на нього очима вбивці.
— Ти не збирався залишати мене в живих, — промовив Евенд. — Навіть якби я віддав тобі атій, навіть якби я здав тобі місто.
— Ти — покійник з тієї самої миті, коли я ухвалив рішення йти на Лютадель, — підтвердив Страфф. — Ну ти і йолоп. Хоча дякую за те, що притягнув сюди те дівчисько. Я нею займуся сьогодні вночі. Побачимо, чиє ім’я вона кричатиме — моє чи твоє, — коли я…
Евенд засміявся.
То був сміх розпачу, сміх від розуміння того, у наскільки абсурдну ситуацію він сам себе загнав, страх, повний раптової тривоги та страху, — та головним чином це був сміх, викликаний намірами Страффа змусити до чогось Вен.
— Ти навіть не уявляєш, яку дурницю щойно сказав, — реготав Евенд.
— А за таке, хлопче, — почервонів від гніву Страфф, — я поводитимусь із нею особливо жорстоко.
— Батьку, ти ж просто свиня. Хворий, огидний мужлан. Ти вважаєш себе блискучим лідером, та насправді майже ні на що не здатен. Ти майже знищив наш дім — і врятувала тебе тільки смерть Пана Всевладаря!
Страфф покликав свою варту.
— Ти можеш захопити Лютадель, — не зупинявся Евенд, — але ти його не втримаєш! З мене, можливо, кепський король, але з тебе — просто жахливий. Пан Всевладар був тираном, але він водночас був генієм. А ти — ні те, ні інше. Лише звичайний егоїст, який усі свої ресурси витратить невідомо на що, а в підсумку здохне від ножа в спину.
Увійшли солдати, і Страфф жестом показав їм на Еленда. Той навіть не зіщулився. Він виріс поруч із цією людиною, батько виховував його і мучив. Та попри це, Еленд ніколи не виказував те, що в нього на думці. Так, він опирався з жалюгідною боягузливістю хлопця-підлітка, та ніколи не казав правди.
І тепер почувався добре. Почувався так, ніби нарешті все зробив правильно.
«Можливо, було помилкою вдавати з себе слабкого перед Страффом. Йому завжди подобалося знищувати й добивати».
І раптом Еленд зрозумів, що треба зробити. Він посміхнувся і подивився Страффу просто в очі.
— Убий мене, батьку, — сказав він, — і ти помреш також.
— Убий мене, батьку, — сказав Еленд, — і ти помреш також.
Вен завмерла. Вона стояла поруч із наметом, у вечірній темряві. До цього поруч із нею стояли солдати Страффа, але вони раптом побігли до командира, почувши наказ. Дівчина перейшла у тінь і стала біля північної сторони намету, спостерігаючи за тим, як у ньому рухаються темні силуети.