— Ах, — прошепотів він, — як же розумно. Хай яким би сильним був твій суперник, він не зможе напасти, поки ти тримаєш лезо біля його горлянки.
Зейн нахилився ще, і Вен поглянула на нього — їхні обличчя тепер були так близько…
— Та скажи мені, Вен, — похитав він головою в м’якій імлі, — чому люди на кшталт нас із тобою повинні завжди носити ножі?
Страффа в наметі проймало дедалі сильнішою нетерплячкою.
— Ні в кого немає такої сили, хлопче, — ледве не кричав він, — навіть у з-імли-народжених. Можливо, вона зуміє вбити кількох моїх генералів, але до мене нізащо не добереться. У мене є свій з-імли-народжений.
— Справді? І чому ж він досі її не вбив? Тому що боїться напасти на неї? Батьку, якщо ти мене вб’єш, якщо ти бодай смикнешся в бік мого міста — тут почнеться справжня кривава баня. Твої люди помиратимуть, ніби в’язні перед фонтанами у день страти.
— А ти, здається, казала, що він вищий за це, — прошепотів Зейн. — Мовляв, він тебе не використовує як інструмент. Ти казала, що ти для нього — не наймана вбивця.
Вен раптом зробилося ніяково.
— Він блефує, Зейне, — пояснила вона. — Насправді він зовсім не такий.
— Вона — алломантка такої сили, якої ти ще не бачив, батьку, — пролунав з намету приглушений голос Евенда. — Я бачив, як вона билася з іншими алломантами — жоден з них навіть не спромігся її торкнутися.
— Це правда? — поцікавився Зейн.
Вен задумалась. Взагалі-то Евенд ніколи не бачив, як вона б’ється з іншими алломантами.
— Він бачив одного разу, як я билася з солдатами, а про свої поєдинки з алломантами я йому лише розповідала.
— А-а-а, — м’яко промовив Зейн, — трохи прибрехав, значить. Нічого, коли ти король, то можна. Їм взагалі багато чого можна. Використати одну людину, аби врятувати ціле королівство? Який же правитель відмовиться від такої вигідної угоди? Твоя свобода в обмін на його перемогу.
— Він мене не використовує, — заперечила Вен.
Зейн піднявся. Дівчина злегка обернулась, проводжаючи його поглядом, поки той зникав у імлі — якомога далі від усіх цих наметів, смолоскипів і солдатів. Раптом він зупинився і підняв погляд угору. Навіть попри вогнища та освітлені намети, табір був занурений в імлу. Вона клубочилася повсюди. І крізь туман вогнища та запалені смолоскипи здавалися майже непомітними. Мов тлійні жаринки.
— Що це все значить для нього? — тихо промовив Зейн, жестом показуючи довкола себе. — Чи зрозуміє він колись імлу? Чи зрозуміє він колись тебе?
— Він мене кохає, — сказала Вен, озираючись на темні силуети.
Всередині намету на мить запанувала тиша — Страфф, очевидно, міркував над погрозами, озвученими Елендом.
— Він тебе кохає? — уточнив Зейн. — Чи любить мати тебе у своєму розпорядженні?
— Еленд не такий, — відповіла дівчина. — Він — добра людина.
— Чи добра, чи ні — але ти не така, як він, — наполягав Зейн, і його голос відлунням лився до її підсилених оловом вух. — Чи зможе він зрозуміти, як це — бути одним із нас. Чи зможе він зрозуміти те, що розуміємо ми, чи зможе він подбати про те, що ми любимо? Чи він це все бодай бачив? — показав він жестом у небо.
Високо над імлою в небі мерехтіли вогники, схожі на олов’яне ластовиння. Зірки, яких звичайне око не побачить. Лише той, хто палить олово, може сягнути зором крізь імлу та побачити їхнє сяйво.
Вона згадала, як Келсьє їй уперше показав їх. Вона на все життя запам’ятала, якою приголомшеною була, зрозумівши, що зірки завжди були на небі, сховані за імлою.
Зейн продовжував тримати палець піднятим угору.
— Заради Пана Всевладаря! — прошепотіла Вен, трохи відступаючи від намету.
Крізь вир імли вона побачила дещо на руках Зейна.
Його шкіра була вкрита білими рисками. Шрами.
Зейн негайно опустив пошрамовану руку, сховавши її в рукав.
— Ти був у Гатсінських Проваллях, — тихо промовила Вен. — Як Келсьє.
Зейн відвернувся.
— Вибач, — промовила дівчина.
Він обернувся до неї знову, на його лиці була впевнена, рішуча посмішка.
— Я розумію тебе, Вен, — сказав він, роблячи крок уперед.
Поклонившись злегка, Зейн довгим стрибком відірвався від землі та зник в імлі. Тим часом у наметі знову заговорили.
— Геть, — промовив Страфф. — Забирайся з мого табору.
Карета поїхала. Приголомшений Страфф, не звертаючи уваги на імлу, що оточила його з усіх боків, стояв біля свого намету.
«Я відпустив його. Навіщо я його відпустив?»
Він досі відчував вплив Вен. Емоції по черзі налітали на нього зрадницьким виром, а потім… нічого, порожнеча. Так, ніби чиясь велетенська рука схопила його душу та боляче стиснула її, добиваючись абсолютної покори. Саме так Страфф уявляв собі відчуття людини за мить до смерті.