Ніхто з алломантів не міг бути настільки могутнім.
«Зейн її поважає, — подумав Страфф. — І всі кажуть, ніби це вона вбила Пана Всевладаря. Це тендітне дівчисько. Цього просто не може бути».
Це здавалося неможливим. Та, певно, вона хотіла, аби саме так і здавалося.
Усе йшло так добре… Інформація, яку передав кандра-шпигун Зейна, виявилася точною: Еленд намагався утворити альянс. Страффа трохи лякало, що він міг би й погодитися на таке, вважаючи Еленда занадто незначною фігурою, якби його не попередив інформатор.
І все одно в підсумку Еленд його переграв. Страфф підготувався навіть до того, що вони вдаватимуть із себе слабких… і все одно зазнав поразки.
«Вона така потужна…»
З імли вийшла фігура в чорному і наблизилася до Страффа Венчера.
— Ти маєш такий вигляд, батьку, ніби бачив привида, — посміхнувся Зейн. — Можливо, навіть власного.
— Зейне, там був іще хтось, окрім неї? — спитав Страфф — занадто приголомшений, аби відповідати на синову насмішку. — Можливо, ще кілька з-імли-народжених, які б їй допомагали?
Зейн похитав головою.
— Ні. Вона справді аж настільки сильна, — промовив він і розвернувся, готуючись знову зникнути в імлі.
— Зейне! — крикнув старший Венчер, і його син зупинився. — Доведеться змінити плани. Я хочу, аби ти убив її.
— Але…
— Вона занадто небезпечна. До того ж ми отримали від неї інформацію, якої потребували, — атію в них немає.
— І ти їм віриш? — поцікавився з-імли-народжений.
Страфф замислився. Після того, як вправно ним сьогодні маніпулювало це дівчисько, він не збирався довіряти жодній отриманій від них інформації.
— Ні, — рішуче відповів він. — Але це ми з’ясуємо в інший спосіб. Зейне, я хочу, аби ця дівчина померла.
— Тобто ми будемо атакувати місто по-справжньому?
Страфф уже був готовий віддати наказ командирам готуватися до ранкового штурму. Пробна атака пройшла чудово, продемонструвавши, що захист міста організований абияк. Старший Венчер вважав, що цілком може пробитися за стіни, а потім уже з-за них битися з Цеттом.
От тільки останні слова, які промовив Евенд, перед тим як поїхати, змусили його передумати.
«Відправиш своє військо на штурм мого міста, батьку, — сказав цей хлопець, — і ви помрете. Ти відчув на собі її силу — ти знаєш, на що вона здатна. Якщо ти бодай спробуєш завоювати моє місто, тобі не сховатися.
Вона тебе неодмінно знайде — і вб’є.
Єдиний вихід — чекати. Я дам тобі знати, коли моя армія буде готова атакувати Цетта. Як я і казав, ми вдаримо його разом».
Та Страфф не міг залежати від сина. Хлопець добряче змінився — став сильнішим. Старший Венчер навіть не сумнівався, що його моментально зрадять, якщо вони атакуватимуть разом. Але й вести армію на штурм Лютаделя, поки живе це дівчисько, він також не міг. Тільки не після того, як він відчув її могутність, як він відчув її вплив на свої емоції.
— Ні, — нарешті вичавив він із себе відповідь на питання Зейна. — Атакувати ми не будемо, поки ти її не вб’єш.
— Зробити це набагато складніше, ніж ти уявляєш, — попередив Зейн. — Мені знадобиться допомога.
— Яка допомога?
— Команда прориву. Алломанти, яких неможливо вистежити.
Зейн мав на увазі дуже особливу групу людей. Зазвичай алломантів було доволі легко відстежити, бо всі вони походили з аристократських родин. Але Страфф мав доступ до іншого роду цього ресурсу. Не просто так у нього було багато десятків наложниць. Дехто списував це на хтивість Страффа.
Та вони помилялися. Більше коханок — більше дітей, народжених від вищої аристократії, тобто більше алломантів. Так, з-імли-народжений у нього вийшов тільки один, зате було багато імлистих.
— Буде зроблено, — запевнив Страфф.
— Вони можуть не пережити знайомства з нею, батьку, — попередив Зейн, стоячи в імлі.
До Страффа повернулося це жахливе відчуття. Відчуття порожнечі, гидке усвідомлення того, що абсолютний контроль над твоїми емоціями має хтось інший. Нікому не можна мати над ним такої влади. Особливо Евенду.
«Він повинен був померти. Він прийшов просто до мене в руки. А я його відпустив».
— Позбався її, — наказав Страфф. — Зроби все, що для цього потрібно, Зейне. Усе, що завгодно.
Зейн кивнув і пішов геть самовдоволеною ходою.