Еленд, змусивши себе забути про тривоги, знову взявся за читання. Він уже майже був закінчив, ще трошки…
Аж раптом у двері постукали.
Король розчаровано обернувся — хто це знову його відволікає?
За мить у дверях з’явилася голова Гема.
— Геме? — сказав Евенд. — Ти ще не лягав?
— На жаль, ні, — відповів Гем, входячи до кімнати.
— Мардра тебе вб’є за те, що ти знову до ночі затримався на роботі, — зауважив король, кладучи перо на стіл.
Він міг скільки завгодно нарікати на викрутаси Вен, але вона поділяла нічні звички Евенда.
Гем у відповідь на його зауваження тільки очі закотив. Він досі був у його звичній жилетці та штанах, бо погодився бути капітаном охорони Евенда за однієї умови — ніколи не одягати уніформи. Коли Гем увійшов до кімнати, Вен розплющила одне око, але потім знову заспокоїлась.
— Ай, не звертай уваги, — промовив король. — Чим зобов’язаний твоєму візиту?
— Я подумав, тобі цікаво буде дізнатися, що ми встановили особи найманців, які намагалися вбити Вен.
— Певно, я їх знаю, — кивнув Евенд.
Більшість алломантів були аристократами, а з усіма аристократами з оточення Страффа він був знайомий.
— Сумніваюся, — заперечив Гем. — То були західняки.
Евенд нахмурився.
— Ти впевнений? — підняла голову Вен.
Гем кивнув.
— Словом, не схоже, що їх підіслав твій батько, — якщо тільки він не заморочився і не завербував людей у Фадрексі. Здебільшого нападники походили з домів Ґардр і Конрад.
Евенд знову сів. Його батько зробив собі штаб в Урто, спадковому маєтку родини Венчерів. До Фадрекса від Урто треба було їхати кілька місяців — через усю колишню імперію. Шанси на те, що батько встановив контакти з групою західних алломантів, були нікчемно малі.
— Ти чув колись про Ешвезера Цетта? — спитав Гем.
Евенд кивнув.
— Один із самопроголошених королів Західної Домінії. Але я небагато про нього знаю.
Вен сіла, нахмурившись.
— Гадаєш, це він їх підіслав?
— Вони, певно, чекали нагоди прослизнути в місто, — відповів Гем, — а біля брам останніми днями такий гармидер, що ця нагода й випала. Тобто виходить, що прибуття війська Страффа та замах на життя Вен — це свого роду збіг обставин.
Евенд поглянув на Вен. Поглянувши їй в очі, король зрозумів, що вона не впевнена до кінця, що це не Страфф підіслав убивць. Ну, а Евенд був налаштований не так скептично. Існувала величезна імовірність, що хтось із правителів поблизу рано чи пізно спробує його прикінчити. То чому б і не Цетт?
«Це все через той клятий атій», — роздратовано подумав Евенд.
Він так і не зміг знайти сховок Пана Всевладаря — але це не переконає деспотів по всій колишній імперії, що він просто десь його не ховає.
— Ну, принаймні твій батько не підсилав убивць, — підсумував вічний оптиміст Гем.
— Те, що ми рідня, його не зупинить, Гем, — похитав головою Евенд. — Ти вже мені повір.
— Але ж він — твій батько, — з тривогою відповів той.
— Подібні речі для Страффа нічого не значать. Він радше не став посилати убивць, бо вважає, що я таких зусиль не вартий. Але якщо ми достатньо довго протримаємось, то найманці по мене точно прийдуть.
Гем похитав головою.
— Я чув про синів, які вбивали своїх батьків, аби посісти їхнє місце, але щоб батьки вбивали синів… Цікаво, що це скаже про старого Страффа, якщо він вирішить тебе прибрати? Гадаєш, це…
— Геме? — перебив його Евенд.
— Так?
— Ти ж знаєш, я зазвичай не проти подискутувати, але зараз у мене на всю цю філософію немає часу.
— Ах, вірно, — мляво посміхнувся Гем і розвернувся до дверей. — А мені треба до Мардри повертатись.
Евенд кивнув, потер чоло та знову взявся за перо.
— Збери команду на зустріч. Треба організувати наших союзників, Геме. Якщо ми не придумаємо щось надзвичайно розумне, королівство приречене.
— Еле, ти це з таким розпачем кажеш, — обернувся Гем.
На обличчі його досі була посмішка.
Еленд поглянув кудись йому над головою.
— У Зібранні панує безлад, пів десятка військових ватажків, армія кожного з яких більша за мою, тиняються десь поруч, місяця не минає, аби хтось не підіслав до мене вбивцю, а жінка, яку я кохаю, помалу зводить мене з розуму.
Вен, почувши кінець фрази, голосно фиркнула.
— Оце й усе? — уточнив Гем. — Бачиш? Не так уже й погано у нас справи. Ну, принаймні суперник наш — не безсмертне божество з його всемогутніми жерцями.
Еленд мимоволі прохопився смішком.
— Добраніч, Геме, — сказав він, повертаючись до проекту постанови.