Дівчина завмерла.
— Я б зараз із радістю потренувалася, — нарешті промовила вона.
На сході ставало дедалі світліше, імла помаленьку розвіювалась, але неохоче, ніби не хотіла поступатися цим світом сонячним променям.
— Не слід давати йому так сильно впливати на вас, пані, — сказав ОрСеур. — Гадаю, він не той, ким ви його вважаєте.
— Він — мій ворог, — нахмурилась Вен. — Ким іще мені його вважати?
— Ви до нього ставитеся не як до ворога, пані.
— Ну, на Евенда він не нападав, — протягнула дівчина. — Можливо, Страфф не повністю його контролює.
ОрСеур тихо лежав, поклавши голову на лапи, а потім відвернувся.
— Що? — спитала Вен.
— Нічого, пані. Я вважатиму так, як накажете.
— Тільки не це, — розвернулась вона на парапеті й поглянула на кандру. — Не треба знову цих відмовок. Про що ти думав?
— Я думав, пані, — зітхнув ОрСеур, — що ваша зацикленість на Зейні мене непокоїть.
— Зацикленість? — перепитала Вен. — Та я лише спостерігаю за ним. Мені не подобається, що моїм містом ганяє іще один з-імли-народжений — і неважливо, чи ворог він мені, чи ні. Хтозна, що він задумав.
ОрСеур нахмурився, але нічого не сказав.
— ОрСеуре! — не витримала Вен. — Якщо маєш що сказати мені — то кажи!
— Перепрошую, пані, — відповів кандра. — Я не звик розмовляти зі своїми господарями — особливо розмовляти відверто.
— Усе в порядку. Можеш казати усе як є.
— Ну, пані, — підняв голову ОрСеур, — мені цей Зейн не подобається.
— Що тобі про нього відомо?
— Не більше, ніж вам, — визнав він, — Але більшість кандр добре відчувають людей. Коли займаєшся імітацією стільки, скільки займаюся нею я, то вчишся зазирати людині просто в серце. І те, що я бачу в його серці, мене тривожить. Він занадто самовдоволений. А також занадто налаштований подружитися з вами. І мені це здається підозрілим.
Вен сіла на карнизі, розставивши ноги та впершись долонями у холодний камінь.
«Можливо, він має рацію».
Але ОрСеур не літав із Зейном, не спарингував із ним в імлі. Кандра не винен був, що він схожий на Евенда. Що він — не алломант. Вони не могли зрозуміти, що таке ширяти від «поштовху» сталі, палити олово та пережити раптовий шок від загострення усіх п’яти відчуттів. Вони не могли цього ані пізнати, ані зрозуміти.
Вен відкинулася назад і поглянула на вовчура, якого освітлювало ранкове світло. Вона вже давно хотіла йому дещо сказати та, здавалося, зараз була якраз слушна нагода.
— ОрСеуре, якщо хочеш — ти можеш взяти інше тіло.
Вовчур здивовано поглянув на неї.
— У нас є кістки, які ми знайшли в палаці, — запропонувала дівчина. — Можеш узяти їх, якщо тобі набридло бути в тілі пса.
— Я не зможу їх використати, — пояснив кандра. — Я не перетравив тіла того, кому вони належали, — і не зумію належним чином відтворити розташування м’язів та органів, щоб особа мала такий вигляд, який повинна мати.
— Ну, в такому разі, — сказала Вен, — можемо знайти тобі злочинця.
— Я гадав, що подобаюся вам у цьому тілі.
— Подобаєшся, — підтвердила дівчина. — Але я не хочу, щоб ти був в’язнем тіла, в якому почуваєшся нещасним.
— Яке значення має, чи я щасливий? — фиркнув ОрСеур.
— Для мене є значення, — відповіла Вен. — Ми могли б…
— Пані? — не дав їй договорити кандра.
— Так?
— Я хочу залишитись у цьому тілі. Я до нього дедалі сильніше звикаю. Часто змінювати форму — дуже виснажливо.
Вен помовчала.
— Ну гаразд, — нарешті промовила вона.
ОрСеур вдячно кивнув.
— До речі, про тіло, — сказав кандра. — Пані, може, повернімося до палацу? Адже не всі з нас з-імли-народжені — декому потрібно бодай іноді спати та їсти.
«Став частіше нарікати», — зауважила Вен.
Вона вважала це добрим знаком; це означало, що ОрСеуру стає поруч із нею дедалі комфортніше. Настільки комфортно, що він уже міг сказати, якщо вона, на його думку, чинила нерозумно.
«Яке мені взагалі діло до того Зейна?» — подумала вона, підіймаючись і дивлячись у північному напрямку.
Імла була ще доволі густою, і армію Страффа, яка продовжувала тримати облогу, розташувавшись біля північного каналу, було ледве видно. Старший Венчер сидів у своєму таборі, мов павук, чекаючи на слушну нагоду атакувати.
«Еленд, — подумала дівчина. — Слід більше уваги приділяти Еленду».
Усі його намагання змусити Зібрання відкликати своє рішення або провести повторне голосування, провалилися. І молодий Венчер — як завжди вперто законослухняний — продовжував стійко витримувати свої невдачі. Та все-таки шанси на те, аби переконати Зібрання обрати його королем — чи бодай не обирати на цю посаду когось іншого, — залишалися.