Тому майже весь вільний час він проводив із Бризом та Доксоном, розробляючи плани та складаючи промови. Не дивно, що з Вен вони майже не бачилися. Останнє, що було зараз потрібно Еленду, — це аби його відволікали. У цій справі вона нічим допомогти йому не могла: тут не було з ким битися, не було кого відганяти.
«Усі ці документи, книги, закони, філософія — це його стихія, — подумала дівчина. — Він почувається у словах своїх теорій так само впевнено, як я — в імлі. Я завжди хвилююся, що він не може мене зрозуміти… але чи можу я сама зрозуміти його?»
ОрСеур встав, потягнувся та, поставивши свої передні лапи на карниз, як і Вен, подивився на північ.
— Іноді я жалкую, — похитала головою дівчина, — що Еленд аж такий… благородний. Місту вся ця плутанина зараз геть ні до чого.
— Він усе зробив правильно, пані.
— Гадаєш?
— Звичайно, — промовив ОрСеур. — Він має свій контракт. І його обов’язок — будь-що дотримуватися умов цього контракту. Він зобов’язаний служити своєму господареві (у його випадку — місту) — навіть якщо господар змушує його робити щось дуже неприємне.
— Типово кандрячий погляд на речі, — відповіла Вен.
ОрСеур здивовано поглянув на неї, мовляв, «а чого ви очікували від мене», і побачив, що дівчина усміхається. Кожного разу, коли вона бачила цей вираз на собачій морді, вона ледве стримувалась, аби не розсміятися.
— Ходімо до палацу вже, — нарешті сказала Вен.
— Чудово. М’ясо, яке я залишив, певно, вже таке, як треба.
— Якщо тільки покоївки його не знайшли, — усміхнулась дівчина.
— Я гадав, ви їх попередили, — похмуро поглянув на неї ОрСеур.
— А що я мала їм сказати? — весело спитала Вен. — Будь ласка, не викидайте протухле м’ясо, бо мій пес якраз таке полюбляє їсти?
— А чому б і ні? — серйозно відповів кандра. — Коли я імітував людину, мені майже ніколи не вдавалося добре поїсти, але ж собаки іноді їдять витримане м’ясо, чи не так?
— Якщо чесно, я не знаю, — знизала плечима Вен.
— Витримане м’ясо — це делікатес.
— Тобто «тухле» м’ясо.
— Витримане, — наполягав ОрСеур, коли дівчина взяла його на руки, готуючись зістрибнути з даху.
Вежа замку Гастінгів була заввишки у добрячих тридцять метрів — занадто високо, аби ОрСеур стрибнув сам, а єдині сходи були всередині вежі. Словом, зручніше за все було взяти його на руки.
— Витримане м’ясо — це як витримане вино або витриманий сир, — продовжував кандра. — Воно набагато краще смакує, якщо полежить кілька тижнів.
«Мабуть, це побічний ефект родинних зв’язків із мерлятниками», — подумала Вен.
Вона застрибнула на зубець і кинула кілька монет. Але вже приготувавшись стрибати — з важезним тілом ОрСеура в руках, — дівчина раптом завагалась. Вона ще раз обернулася у бік армії Страффа. Тепер її було добре видно, адже сонце вже повністю вийшло з-за обрію. У повітрі кружляло кілька хмарок імли, ніби намагаючись заперечити могутність сонячного світла, ніби досі намагаючись накрити собою місто та відвернути настання дня…
«Заради Пана Всевладаря!» — подумала Вен, приголомшена раптовою здогадкою.
Вона так довго намагалася розв’язати це завдання, що воно почало її навіть дратувати. Але варто було про це забути — і відповідь прийшла сама собою. Так, ніби її підсвідомість продовжувала шукати розв’язання.
— Пані? — спитав її ОрСеур. — Усе гаразд?
Вен повільно кивнула головою.
— Здається, я щойно зрозуміла, що таке Безодня.
30
Та я не можу аж так вдаватися в подробиці. Маю замало місця. Інші Світоносці, певно, почувалися приниженими, коли приходили до мене і мусили визнавати, що помилялися щодо Аленді. Тоді я вже починав сумніватися у своєму початковому висновку.
Втім, пиха моя взяла гору.
«Я пишу це, — читав Сейзед, — вибиваючи слова на металевій пластині, тому що боюся. Я боюся за своє життя; так, я визнаю: я — людина. Якщо Аленді повернеться з Джерела Вознесіння, я впевнений — однією з перших його цілей буде моя смерть. Він не злий, він просто безжальний. Гадаю, це наслідок того, що йому довелося пережити.
Також я боюся, що все, що я знав, — уся моя історія — забудеться. Я боюся нового світу. Я боюся, що Аленді зазнає поразки. Боюся року, що принесе Безодня.