Пенрод сказав вступне слово, після чого обернувся до Еленда.
— Лорде Венчере, це засідання скликали ви. Гадаю, закон гарантує вам можливість першим звернутися до Зібрання.
Молодий король вдячно кивнув, встаючи.
— Чи вистачить вам двадцяти хвилин? — поцікавився Пенрод.
— Повинно вистачити, — усміхнувся Еленд, і вони помінялися місцями.
Еленд став за трибуну. Праворуч від нього на підлозі яблуку не було де впасти від людей — усі вони совалися, покашлювали, пошепки перемовлялися. У приміщенні відчувалася напруга — це вперше Еленд зіткнувся з групою осіб, які його зрадили.
— Як багатьом із вас відомо, — звернувся молодий король до двадцяти трьох членів Зібрання, — нещодавно я повернувся з зустрічі зі Страффом Венчером — військовим ватажком, який, за нещасним збігом обставин, є моїм батьком. Я б хотів відзвітувати перед вами щодо цієї зустрічі. Зазначу, що оскільки це відкрите засідання, у своєму звіті я не озвучуватиму конфіденційних деталей, які мають значення для питання безпеки королівства.
Він ненадовго зупинився та, піднявши очі, помітив на обличчях присутніх той самий розгублений вираз, на який і розраховував.
Прокашлявся торговець Філен.
— Так, Філене? — спитав молодий Венчер.
— Це все дуже добре та цікаво, Еленде, — промовив той. — Та хіба ви не збираєтеся зачитати нам звернення з того приводу, з якого ми всі тут зібралися?
— Привід, з якого ми всі тут зібралися, Філене, — відповів Еленд, — це обговорити, як забезпечити подальше процвітання та безпеку Лютаделя. Гадаю, людей понад усе непокоять армії у нас під стінами — і передовсім ми повинні заспокоїти їхнє занепокоєння. Питання керування Зібранням можуть трохи почекати.
— Я… зрозуміло, — пробелькотів очевидно розгублений Філен.
— Час у вашому розпорядженні, лорде Венчере, — нагадав Пенрод. — Продовжуйте, якщо бажаєте.
— Дякую, канцлере, — промовив Еленд. — Найперше я хочу чітко дати зрозуміти, що мій батько не збирається атакувати місто. Я розумію причини занепокоєння людей, особливо з огляду на пробний штурм замку минулого тижня. Але це була звичайна перевірка — Страфф остерігається йти в атаку всіма своїми силами. Протягом нашої з ним зустрічі, він розповів, що уклав альянс із Цеттом. Я вважаю, що це був блеф, хоча й відкидати такої загрози не можна, на жаль. Підозрюю, що він справді міг планувати напасти на нас — попри присутність Цетта. Та ці плани тепер відкладені дуже надовго.
— Чому? — спитав один із представників скаа. — Бо ви — його син?
— Ні, не тому, — відповів Еленд. — Страфф не з тих людей, яких можуть відвернути від задуманого родинні зв’язки.
Еленд зупинився й поглянув на Вен. Він зрозумів раптом, що їй не подобається бути тією, хто тримає лезо біля горлянки Страффа, але ж вона дозволила йому згадати про неї у своїй промові.
Хоча…
«Вона сказала „гаразд“, — нагадав він собі. — Але я не поставлю свій обов’язок вище за неї!»
— Та годі вже, Еленде, — не витримав Філен. — Закінчуйте цю виставу! Що ви пообіцяли Страффу за те, аби він не повів армії на місто?
— Я його залякав, — просто відповів король. — Шановні члени Зібрання, ведучи перемовини зі своїм батьком, я раптом збагнув, що ми — усі ми — абсолютно ігнорували один із найбільших ресурсів, які опинилися в нашому розпорядженні. Ми вважаємо себе шанованим правлячим органом, який отримав мандат довіри від народу. Але ми тут — не тому, що хтось із нас щось зробив. Єдина причина, чому ми зараз обіймаємо свої посади, — це Уцілілий в Гатсіні.
Еленд по черзі поглянув у очі всім членам Зібрання, а тоді продовжив:
— Іноді я відчуваю те, що, підозрюю, багато хто з вас відчуває. Уцілілий уже став легендою, і нам нізащо його не перевершити. Він має владу над цим народом — владу, потужнішу за нашу, попри те, що він уже помер. Ми ревнуємо. Ми невпевнені у собі. І ці почуття — природні для людей. Правителі відчувають їх так само, як і інші люди, — можливо, навіть гостріше. Товариство, ми не можемо дозволяти собі продовжувати думати так і далі. Спадщина Уцілілого належить не якійсь одній групі осіб — і навіть не якомусь одному місту. Він — наш прабатько, він — творець усіх вільних людей на цій землі. Незалежно від того, чи визнаєте його релігійний авторитет, ви не станете заперечувати, що без його хоробрості та жертовності ми б не насолоджувалися свободою, яку маємо зараз.
— Який усе це має стосунок до Страффа? — перебив його Філен.
— Безпосередній! — підвищив голос Еленд. — Бо, хоча Уцілілого й не стало, його спадщина досі з нами. У подобі його учениці, — кивнув молодий король на Вен. — Вона — найпотужніша з-імли-народжена у світі, і Страфф це відчув на власній шкурі. Панове, я знаю норов свого батька. Він нізащо не атакуватиме місто доти, доки боїться віддачі від того, чого не зможе зупинити. Він розуміє, що якщо піде на штурм, то накличе на себе лють спадкоємиці Уцілілого — лють, якої не зміг винести навіть сам Пан Всевладар.