Зала Зібрання затихла.
— Бачите, Еленде? — усміхнувся Цетт. — Погрози чудово працюють.
— Ви справді очікуєте, що ми вас зробимо своїм королем? — поцікавився молодий Венчер.
— Саме так, — відповів Ешвезер. — Але дивіться: мої сорок тисяч, ваші двадцять… і ми з-за цих стін легко зможемо відбитися від зазіхань Страффа — і навіть зупинимо армію колосів.
Залою пробігся шепіт; Цетт, вигнувши густу брову, обернувся до Евенда.
— А ви що, про колосів їм не розповіли?
Евенд не відповів.
— А, ну тоді скоро вони про все дізнаються, — промовив Цетт. — Словом, я не бачу для вас іншого вибору, окрім як зробити мене своїм королем.
— Ви — безчесна людина, — просто відповів Евенд. — Люди очікують від своїх правителів значно більшого.
— Це я — безчесний? — весело поцікавився Ешвезер. — А як щодо вас? Дозвольте мені поставити вам пряме питання, Венчере. Чи під час цього засідання хтось із ваших алломантів «гамував» членів Зібрання?
Евенд обернувся і знайшов поглядом Бриза.
«Ні, Еленде, не треба…» — заплющила очі Вен.
— Так, — визнав Евенд.
Вен почула неподалік, як тихо простогнала Тіндвіл.
— І, — вів далі Цетт, — ви можете стверджувати, що ви ніколи в собі не сумнівалися? Ніколи не ставили собі запитання, чи були ви добрим королем?
— Гадаю, такі запитання ставлять собі усі правителі, — відповів молодий Венчер.
— Ну, а я — ні, — відмахнувся Цетт. — Я завжди знав, що мені судилося керувати, і завжди намагався зберегти свою владу. Я знаю, як гарантувати собі сильну позицію, а значить — знаю, як зробити сильними й своїх союзників. Словом, ось вам моя пропозиція: ви віддаєте мені корону, і я стаю тут головним. Усі ваші титули залишаються при вас, а ті з Зібрання, хто титулів не має, — отримає їх. До того ж я вам усім збережу життя, а це, я вас запевняю, уже набагато більше, ніж запропонує вам Страфф. Люди продовжать працювати, а ще я зроблю так, аби місто пережило зиму без голоду. Усе повернеться в норму та стане, як і було до того, коли рік тому почалося це божевілля. Скаа — працюють, аристократи — керують.
— Гадаєте, вони на це погодяться? — поцікавився Евенд. — Після всього, через що нам довелося пройти, ви гадаєте, я просто дозволю знову загнати народ у рабство?
Цетт розреготався у свою пишну бороду.
— А мені здавалося, головне рішення ухвалювати не вам, Еленде Венчере.
Еленд замовчав.
— Я хотів би зустрітися з кожним із вас, — звернувся Ешвезер до членів Зібрання. — Якщо ви не проти, я б хотів переїхати до Лютаделя з загоном своїх солдатів. Скажімо, хай буде п’ять тисяч — достатньо, аби я почувався в безпеці й недостатньо, аби становити для вас реальну загрозу. Я міг би поселитися в одному з покинутих замків і, скажімо, тиждень почекати, поки ви вирішите. А протягом цього часу я зустрінуся з вами всіма по черзі та розповім про… переваги, які кожен з вас отримає, обравши мене своїм королем.
— Це хабар! — не стримався Еленд.
— Звичайно! — відповів Цетт. — Хабар для всіх містян — передовсім хабар у формі миру! Ви так полюбляєте ярлики розвішувати, Венчере… «Раби», «погрози», «чесний»… «Хабар» — це всього лише слово. Погляньте на це з іншого боку: хабар — це лише обіцянка, вивернута навиворіт, — посміхнувся Цетт.
Члени Зібрання затихли.
— Отже, голосуємо за те, чи слід пускати його в місто? — підсумував Пенрод.
— П’ять тисяч — це забагато, — озвався один зі скаа, що входив до Зібрання.
— Справді, — погодився Еленд. — Ми не повинні пускати такий великий ворожий загін у Лютадель.
— Мені ця ідея взагалі не подобається, — промовив інший.
— Що не подобається? — втрутився Філен. — Монарх у місті — це менш небезпечно, ніж монарх під містом, хіба не так? До того ж лорд Цетт обіцяє нам усім титули.
Присутні замислилися.
— Чому б вам просто не віддати мені корону вже зараз? — промовив Цетт. — І відкрити брами моєму війську.
— Це неможливо, — негайно відповів Еленд. — Неможливо, поки місто не обере короля — якщо тільки ми не оберемо його одностайним голосуванням просто зараз.
Вен посміхнулась. Одностайного голосування, поки Еленд був членом Зібрання, бути не могло.
— Ara, — відмахнувся Цетт, але зневажливо відгукуватися про керівний орган королівства не наважився. — Значить, дозвольте мені поселитися у місті.
Пенрод кивнув.