ОрСеур здивовано вигнув собачу брову.
— А пес зі свіжим м’ятним подихом не викличе підозри?
— Якщо тільки цього пса хтось поцілує, — відповіла Вен, повертаючи стоси своїх записів на письмовий стіл.
ОрСеур по-собачому захихотів і знов обернувся до міста.
— Що там, закінчилась процесія? — поцікавилась дівчина.
— Так, пані, — відповів ОрСеур. — Хоча навіть згори не дуже видно. Але схоже, що лорд Цетт уже заселився. Багато возів стоїть.
— Ну, це ж тато Алріанни, — посміхнулась Вен. — Хай там як вона нарікала на похідні умови, закладаюся, що Цетт воліє подорожувати у комфорті.
ОрСеур кивнув. Вен сперлася руками на поверхню столу та дивилась на вовчура, думаючи про те, що він сказав їй трохи раніше.
«Вияв надії…»
— А у кандр же є релігія, чи не так? — поцікавилась Вен.
Замість відповіді ОрСеур різко обернувся до неї — кращого підтвердження годі було й сподіватися.
— А чи знають про неї хранителі? — знову спитала дівчина.
Кандра став на задні лапи, сперши передні на підвіконня.
— Я не повинен про це розповідати.
— Не бійся. Я не видам твоєї таємниці, — запевнила його Вен. — Хоча я й не розумію, навіщо досі робити з цього таємницю.
— Це справа винятково кандр, пані, — пояснив ОрСеур. — І для всіх інших вона не становить інтересу.
— Звичайно, становить! Хіба ти не розумієш, ОрСеуре? Хранителі вважають, що Пан Всевладар знищив останню незалежну релігію багато століть тому. Та якщо кандри спромоглися зберегти власну релігію, то це означає, що теологічний контроль над Останньою Імперією з боку Пана Всевладаря був не таким уже й абсолютним. Повинно ж це щось означати!
ОрСеур замислився, нахиливши голову вбік, ніби досі це просто не спадало йому на думку.
«Теологічний контроль з боку Пана Всевладаря був не таким уже й абсолютним? — заскочено подумала Вен. — Заради Пана Всевладаря, я починаю говорити як Сейзед і Еленд. Певно, забагато думала останнім часом».
— У будь-якому разі, пані, — промовив кандра, — я б волів, аби ви не розповідали про це своїм друзям-хранителям. Вони можуть почати ставити мені незручні запитання.
— О, це вони люблять, — кивнула дівчина. — Але все-таки — про що розповідається у пророцтвах твого народу?
— Навряд чи вам захочеться знати про це, пані.
— Там розповідається про те, що нас буде скинуто? — посміхнулася Вен.
ОрСеур сів, і вона майже побачила рум’янець на його собачій морді.
— Мій… народ, пані, уже довго підкорюється Контракту. Я знаю, вам важко зрозуміти, чому ми живемо з цим тягарем на шиї, але ми вважаємо, що це необхідно. І все-таки ми мріємо про день, коли його можна буде скинути.
— Коли люди почнуть вам служити? — уточнила дівчина.
ОрСеур відвернувся.
— Коли вони всі помруть.
— Ого.
— Пророцтва — не дослівні, пані, — пояснив кандра. — Вони є метафорами — виявами надії. Принаймні так я завжди їх сприймав. Можливо, ваші террісійські пророцтва — такі само? Можливо, це вияв віри у те, що коли люди опиняються у небезпеці, їхні боги посилають до них Героя, аби він їх захистив? У такому разі вони можуть бути навмисне — і не дарма — написані розпливчасто. Пророцтва й не повинні давати точної інформації, вони мають на меті висловити загальне відчуття. Загальні сподівання.
Якщо пророцтва не дають точної інформації, чому ж тільки вона чує це пульсівне гупання?
«Стривай, — сказала вона собі. — Не поспішай із висновками».
— Коли всі люди помруть, — повторила Вен. — Як ми помремо? Нас кандри вб’ють?
— Звичайно, ні, — відповів ОрСеур. — Ми шануємо наш Контракт, навіть якщо йдеться про нашу релігію. Легенди стверджують, що ви самі себе повбиваєте. Зрештою, ви належите Руїні, а кандри — Збереженню. Ви… гадаю, ви повинні знищити світ. Використовуючи при цьому колосів.
— Тебе послухати — так тобі їх шкода, — весело зазначила дівчина.
— Зазвичай кандри добре ставляться до колосів, пані, — пояснив ОрСеур. — Між нами багато спільного — ми розуміємо, що таке бути рабами, ми — ізгої цивілізації Останньої Імперії, ми…
Він раптом обірвав себе.
— Що? — спитала Вен.
— Можна я не розповідатиму більше нічого? — попросив кандра. — Я і так багато вибовкав. Ви мене з рівноваги вивели, пані.
Вен знизала плечима.
— Усім нам потрібні таємниці. Хоча мені, — поглянула вона на двері, — одну з них лише доведеться розв’язати.
Дівчина вийшла з кімнати, й ОрСеур, зістрибнувши з крісла, пішов за нею.