Десь у палаці досі чаївся шпигун. І Вен дозволила собі забути про це на занадто довгий час.
Еленд зазирнув у глибину колодязя. Чорна яма — розширена згори, аби вмістити численних скаа — здавалася велетенською, роззявленою пащею, готовою проковтнути його. Еленд поглянув убік, де Гем розмовляв із групою цілителів.
— Спершу ми зауважили, що багато людей звертаються до нас зі скаргами на діарею та болі в животі, — пояснив один із них. — Симптоми були надзвичайно виражені, мій пане. Ми… кількох осіб уже втратили через цю недугу.
Гем поглянув на Евенда і нахмурився.
— Усі, хто захворів, живуть неподалік, — вів далі цілитель, — і всі вони беруть воду або з цього колодязя, або з того, що у сусідньому кварталі.
— Ви сповістили про це лорда Пенрода та Зібрання? — спитав Евенд.
— Ем-м-м… ні, мій пане. Ми подумали, що ви…
«Я вже не король», — подумав Евенд, але не зміг сказати цього вголос.
Тільки не цьому чоловікові, що так відчайдушно прагнув допомоги.
— Я подбаю про це, — зітхнув молодий Венчер. — А ви повертайтеся до пацієнтів.
— У лікарні вже немає місця, мій пане.
— Тоді займіть один із покинутих маєтків, — запропонував Евенд. — Їх же купа. Геме, пошліть із ними кількох моїх гвардійців, аби допомогли перенести хворих і підготувати приміщення.
Гем кивнув і, махнувши солдатові, наказав йому привести з палацу на поміч цілителю двадцятеро гвардійців. Цілитель з полегшенням усміхнувся, вклонився Евенду і пішов.
— Збіг? — промовив Гем, ставши поруч із молодим королем і теж зазирнувши всередину.
— Навряд чи, — відповів Евенд, хапаючись за край колодязя пальцями. — Питання лише в тому, хто з них отруїв воду.
— Цетт щойно прибув до міста, — потер підборіддя Гем. — Він цілком міг послати своїх людей, аби ті сипонули отрути.
— Але більше нагадує почерк батька, — промовив молодий Венчер. — Він цілком міг ускладнити наше становище, аби відігратися за те, що ми виставили його дурнем у його ж таборі. До того ж у нього в розпорядженні є з-імли-народжений, який теж легко міг отруїти колодязь.
Звичайно, у Цетта трапилася схожа історія — Бриз отруїв воду в його таборі, перш ніж утекти до Лютаделя. Евенд стиснув зуби. Способу дізнатися, хто саме стоїть за цим підступним кроком, не було.
Та в будь-якому разі отруєні колодязі — це біда. Звісно, в місті були й інші колодязі, але вони були так само вразливі. Люди з відчаю можуть почати використовувати річкову воду, а це ще гірше: туди стікаються нечистоти як з самого міста, так і з обох армій, що взяли його в облогу.
— Треба поставити вартових біля колодязів, — розпорядився Евенд. — Усе тут відгородити, розвісити попереджувальні знаки та сказати цілителям, аби слідкували, чи не з’являться нові випадки хвороби.
«Нас затискають дедалі сильніше, — подумав він, коли Гем, кивнувши, вирушив виконувати наказ. — За такого розвитку подій до кінця зими ми не протримаємося».
Після пізньої вечері, наслухавшись розмов слуг про спалах якоїсь хвороби, стривожена Вен зазирнула до Евенда, який саме повернувся після прогулянки містом із Гемом. Після цього дівчина з кандрою продовжили пошуки Доксона. Вони знайшли його у бібліотеці палацу. Раніше це приміщення слугувало особистим кабінетом Страффа; Евенду нове призначення кімнати здавалося чомусь доволі кумедним.
Але Вен більше веселило не приміщення, в якому тепер містилася бібліотека, а те, що в цій бібліотеці було. А точніше — чого не було. Уся кімната була заставлена книжковими полицями, і майже всюди було тавро грабунку здійсненого Елендом. У рядах книжок зяяли порожнечі — їх забрали одну за одною, ніби Евенд Венчер був якимось безжальним хижаком, який поволі затягує у свою печеру всю зграю.
Вен усміхнулась. Певно, зовсім скоро Евенд і взагалі повиносить усі книжки з бібліотеки до свого кабінету, де порозставляє їх стосами, нібито збираючись із часом повернути на місце. Втім, книжок поки що залишалося на полицях більш ніж достатньо, щоправда, здебільшого то були бухгалтерські книги, а також підручники з математики та фінансів — тобто на ті теми, до яких Евенд не виявляв особливої цікавості.
Доксон сидів за столом і щось записував у бухгалтерську книгу. Помітивши прихід дівчини, він підняв на неї погляд, усміхнувся і повернувся до своїх записів, очевидно, не бажаючи втратити хід своїх думок. Вен почекала, поки він закінчить; ОрСеур розташувався збоку від неї.
З-поміж усіх членів команди Доксон за цей рік змінився чи не найбільше. Дівчина пам’ятала, яке враження він справив на неї, коли вона познайомилась із ним у лігві Кеймона. Доксон був правицею Келсьє — і з їхньої пари саме він був «реалістом». Утім, він завжди відзначався доволі тонким почуттям гумору, завдяки чому було відчуття, що він лише з задоволенням грає роль серйозного хлопця. Він не так суперечив Келсьє, як доповнював його.