Та Келсьє помер. А що Доксон? Він, як і завжди, носив костюм аристократа — з-поміж усіх членів команди той пасував йому найбільше. Якби він ще зголив половину бороди, то міг би й зійти за аристократа — не за багатого придворного, звісно, але цілком за лорда середніх літ, який протягом усього життя займався торгівлею під протекцією представника якогось Великого дому. Він і надалі вів свої нескінченні бухгалтерські книги — але цим він займався завжди. Доксон і надалі грав роль найвідповідальнішої людини в команді. То що ж помінялося? Він був тією самою людиною, займався тими самими речами. Але справляв інше враження. Припинив сміятися, не виявляв тихої радості від ексцентричності його оточення. Без Келсьє Доксон перетворився з цілком стерпного на… нудного.
І це збурило її підозри.
«Доведеться зробити це», — подумала Вен, усміхнувшись Доксону, коли він припинив писати й жестом запросив її сісти.
Вен сіла, поруч з її стільцем влаштувався ОрСеур. Доксон уважно поглянув на пса, легенько покачавши головою.
— Чудово видресируваний звір, Вен, — зазначив він. — Гадаю, нічого подібного я в житті не бачив.
«Невже він знає? — сполошилася дівчина. — Невже кандра може впізнати іншого кандру в тілі пса?»
Та ні, це неможливо, інакше ОрСеур давно б знайшов для неї самозванця. Дівчина усміхнулась і спокійно відповіла, погладжуючи голову вовчура.
— На ринку є спеціальний дресирувальник. Він вчить вовчурів захищати інших — наприклад, маленьких дітей — від усяких небезпек.
Доксон кивнув.
— Отже, ти маєш до мене якусь розмову? — спитав він.
— Та щось ми давно не говорили, Доксе, — знизала плечима Вен.
Доксон відкинувся на спинку стільця.
— Гадаю, зараз не найкращий час для розмов — я мушу підготувати звіт про стан фінансів королівства на той випадок, якщо Зібрання проголосує не за Евенда і справи доведеться передавати комусь іншому.
«А чи зміг би кандра вести бухгалтерські? — подумала Вен. — Чому б ні. Вони знали, кого приберуть — і мали б підготуватися».
— Вибач, — промовила дівчина, — я не хотіла заважати… але Евенд останнім часом дуже зайнятий, а Сейзеда від того його дослідження не відірвати…
— Усе в порядку, — заспокоїв її Доксон. — Кілька хвилин можна і побалакати. Тебе щось непокоїть?
— Ну… ти пам’ятаєш ту нашу розмову, незадовго до Краху?
— Яку саме? — нахмурився Доксон.
— Ну, про твоє дитинство.
— А, так, — кивнув чоловік. — А що?
— Та от цікаво, чи ти досі вважаєш так само?
Доксон замовчав, замислившись, повільно стукаючи пальцями по поверхні столу. Вен просто чекала на відповідь, намагаючись не виказати свого хвилювання. Розмову, про яку згадала дівчина, вони вели наодинці, і саме тоді Доксон вперше розповів їй, наскільки він ненавидить аристократів.
— Гадаю, ні, — нарешті відповів він. — Уже ні. Кел завжди казав, що ти занадто довіряєш аристократам, Вен. Але зрештою ти навіть його почала змінювати. Ні, я не вважаю, що прошарок аристократії належить повністю знищити. Не всі вони такі монстри, якими я їх вважав.
Вен розслабилась. Він не тільки пам’ятав цю розмову, але й пам’ятав випадкові її деталі. І тоді вони були лише удвох. Тобто це означало, що він — не кандра, чи не так?
— Це все через Евенда, вірно? — поцікавився Доксон.
— Гадаю, так, — знизала плечима Вен.
— Я знаю, що ти хотіла, аби ми потоваришували, Вен. Та, беручи до уваги обставини, мені здається, що навіть непогано виходить. Він — достойна людина, я це визнаю. А як лідер — має свої недоліки. Йому бракує рішучості, бракує шарму.
«На відміну від Келсье».
— Але, — додав Доксон, — я не хочу, аби його викинули з трону. Він ставився до скаа справедливо, як для аристократа.
— Він добра людина, Доксе, — тихо промовила дівчина.
— Я знаю, — відвів погляд той. — Але… ну, кожного разу, коли я з ним говорю, то бачу за плечем в Евенда Келсье — і Келсье стоїть там, дивиться на мене і з докором хитає головою. Ти знаєш, як довго ми з Келом мріяли про те, аби скинути Пана Всевладаря? Решта членів команди вважала, що план Келсье — то була якась свіжа ідея, яка спала йому на думку в Проваллях. Та все почалося раніше, Вен. Набагато раніше. Ми з Келом завжди ненавиділи аристократів. Коли ми були ще юнаками, то планували свої перші справи, аби розбагатіти — але водночас для того, щоби завдати аристократам шкоди. Ми хотіли, аби вони відчули біль, бо забрали в нас те, на що вони не мали права: мою любов, матір Келсье. Кожна вкрадена нами монетка, кожен убитий нами у провулку аристократ — це був наш спосіб вести війну проти них. Наш спосіб покарати їх.