Вен сиділа мовчки. Це була одна з тих історій, один зі споминів страшного минулого, від яких їй робилося дещо некомфортно з Келсье — і з тією людиною, яку він намагався з неї зробити. Саме це почуття стримувало її навіть тоді, коли інстинкти нашіптували, що треба вихопити свої ножі, піти в ніч і віддати по заслугах як Страффу, так і Цетту.
І в Доксоні якась частка цієї жорсткості залишалася досі. Кел і Докс не були злими людьми, але вони відчайдушно прагнули помсти. Пригнічення настільки їх змінило, що ніякий мир, ніякі реформи та ніякі компенсації змінити цього вже не могли.
Доксон похитав головою.
— А ми одного з них взяли й посадили на трон. Я не можу позбутися думки, що Келсье б страшенно на мене розлютився, якби дізнався, що я дозволив правити Евенду — хай яким би чудовим хлопцем той був.
— І все-таки Келсье зрештою змінився, — тихо нагадала Вен. — Ти сам це сказав, Доксе. Тобі відомо, що він врятував життя Евенду?
— Коли? — нахмурився Доксон.
— В останній день. Під час бою з інквізитором. Кел захистив Евенда, який мене шукав.
— Певно, вирішив, що це один із в’язнів.
— Він знав, що це Евенд, — похитала головою дівчина, — і знав, що я його люблю. Тобто зрештою Келсьє був готовий визнати, що добра людина заслуговує на захист, хай ким би були її батьки.
— Мені важко визнати це, Вен.
— Чому?
— Бо якщо я визнаю, — поглянув їй просто в очі Доксон, — що Евенд не винен у тому, що його прошарок зробив з моїм, тоді я, знаючи, що я робив з ними, буду змушений визнати, що я — справжнє чудовисько.
Вен здригнулась. У його очах вона побачила справжню причину цих дивних трансформацій. Вона зрозуміла, чому згас його сміх. Вона побачила відчуття провини. Убивства.
«Він — не самозванець».
— Усі ці пов’язані з управлінням королівством речі мене не дуже радують, Вен, — тихо зізнався Доксон. — Тому що я чудово знаю, що заради цього нам довелося зробити. І найголовніше — я готовий зробити це знову. Я переконую себе, що згоден на це тому, що вірю у свободу для скаа. І коли мені не спиться ночами, я лише тихо радію тому, що ми зробили з нашими колишніми правителями. Їхнє суспільство зруйноване, їхній бог — мертвий. Вони отримали своє.
Вен кивнула. Доксон опустив очі, ніби соромлячись сказаного — вона рідко помічала в ньому цю емоцію. Здавалося, говорити більше немає про що. Дівчина пішла, а він мовчки дивився їй услід, забувши про перо та бухгалтерську книгу.
— Це не він, — сказала Вен, коли вони йшли порожнім коридором палацу.
Вона все намагалася прогнати зі своєї голови моторошний голос Доксона.
— Ви впевнені, пані? — уточнив ОрСеур.
— Він пам’ятає деталі розмови, — кивнула Вен, — яка у нас із Доксоном була ще до Краху.
ОрСеур якийсь час мовчав.
— Пані, — нарешті озвався він, — мушу зазначити, що кандри можуть бути дуже ретельно підготованими.
— Так, але як би він міг про таке дізнатися?
— Ми часто розпитуємо людей перед тим, як взяти їхні кістки, — пояснив ОрСеур. — Ми кілька разів зустрічаємося з ними за різних обставин і змушуємо їх розповісти про свої життя. Також ми спілкуємося з їхніми друзями та знайомими. Ви колись комусь розповідали про цю вашу розмову з Доксоном?
Вен зупинилася і сперлась на стіну.
— Ну, хіба що Евенду, — зізналась вона. — І, здається, ще Сейзеду — одразу після того, як ця розмова відбулася. Та це було майже два роки тому.
— Цього достатньо, пані, — промовив кандра. — Ми не можемо дізнатися про особу усе, але намагаємося розкопати якраз якомога більше таких речей — про особисті розмови, таємниці та конфіденційну інформацію — аби могти це все принагідно використати й тим самим посилити враження.
Вен нахмурилась.
— І це ще не все, пані… — вів далі ОрСеур. — Я не розповідав, тому що не хотів, аби ви уявляли страждання ваших друзів. Але для нашого господаря — того, хто, власне, і вбиває — звичною справою є катувати своїх жертв, аби витягнути з них інформацію.
Вен заплющила очі. Доксон здавався таким справжнім… його почуття провини, реакції… невже він міг усе все сфальшувати?
— Прокляття, — тихо прошепотіла вона, розплющуючи очі.