Дівчина розвернулась і одним поштовхом відчинила віконниці у коридорі. Надворі було темно, і коли вона налягла на кам’яне підвіконня та поглянула на подвір’я з висоти другого поверху, її огорнула імла.
— Докс — не алломант, — зітхнула вона. — Як я можу напевне дізнатися, чи він самозванець?
— Не знаю, пані, — відповів кандра. — Та ніхто не казав, що буде легко.
Вен мовчала. Автоматично витягнула з вуха бронзову сережку, яка належала колись її матері, та, крутячи її в пальцях, дивилась, як вона виблискує на світлі. Колись вона була вкрита сріблом, але в багатьох місцях срібло вже стерлося.
— Ненавиджу це, — прошепотіла вона нарешті.
— Що саме, пані?
— Цю… недовіру, — сказала дівчина. — Я ненавиджу підозрювати в чомусь своїх друзів. Мені здавалося, я це уже подолала. Кожного разу, коли мені доводиться протистояти комусь із команди, у мене таке відчуття, що мені в живіт ножем штрикнули, і крутять його, і крутять.
ОрСеур, схиливши голову набік, сидів поруч з нею.
— Але ж, пані, кількох із них ви все-таки викреслили зі списку потенційних самозванців.
— Так, — погодилась Вен. — І це лише звужує простір для пошуків — з кожним разом я стаю на крок ближче до того, аби дізнатися, хто з моїх друзів мертвий.
— А чим погане це знання?
— Я не хочу, аби це був хтось із них, ОрСеуре, — похитала головою дівчина. — Я не хочу їм не довіряти, я боюся дізнатися, що ми праві.
ОрСеур не одразу відповів, і Вен тим часом дивилась у вікно; імла, повільно заповзаючи всередину, м’яко опускалася на підлогу біля її ніг.
— Ви — щира, — нарешті промовив кандра.
— Ну звісно, — обернулась до нього Вен.
— Перепрошую, пані. Не хотів вас образити. Просто… ну, я був кандрою у багатьох господарів. Більшість із них ставилися до тих, хто їх оточував, з підозрою та ненавистю, і я вже почав вважати, що нездатність довіряти — це риса усіх людей.
— Та ну, дурниця, — знову відвернулася до вікна дівчина.
— Я знаю, — сказав ОрСеур. — Але люди часто вірять у дурниці, якщо забезпечити їм достатньо доказів. Хай там як — я перепрошую. Я не знаю, хто саме з ваших друзів мертвий, але мені прикро, що представник мого народу завдав вам цього болю.
— Та хай хто б він був, він усього лише виконує умови Контракту.
— Так, пані. Контракт.
Вен нахмурилась.
— А чи можеш ти дізнатися, хто з кандр має Контракт у Лютаделі?
— Перепрошую, пані, — відповів ОрСеур. — Це неможливо.
— Я так і думала. Але ж ти маєш його знати, хай ким би він був?
— Спільнота кандр дуже згуртована, пані. І нас не так вже й багато. Тому існує велика імовірність, що я добре з ним знайомий.
Дівчина постукала пальцем по підвіконню, хмурячи чоло та намагаючись зрозуміти, чи може вона щось витиснути з цієї інформації.
— І все-таки я вважаю, що це не Доксон, — нарешті промовила вона, повертаючи сережку на місце. — Тому наразі відволічемося від нього. Якщо нічого більше дізнатися не вийде, тоді повернемося…
Вона раптом замовкла — щось привернуло її увагу. Подвір’ям йшла у темряві постать.
«Гем», — подумала Вен.
Але, судячи з ходи, це таки був не він.
Вона «штовхнула» щиток лампи, яка висіла на стіні неподалік. Щиток різко закрився, і коридор занурився у темряву.
— Пані? — гукнув її ОрСеур, коли Вен, вилізши у вікно та примружившись у темінь, запалила олово.
«Це точно не Гем», — подумала вона.
Спершу вона згадала про Еленда і дівчину пройняло раптовим жахом, коли вона уявила, що поки вони спілкувалися з Доксоном, по душу Еленда прийшли найманці. Але було ще доволі рано й Еленд досі мав перебувати в товаристві своїх радників. Дивний час для замаху на життя.
Та ще й сам? Не Зейн, судячи зі зросту.
«Напевно, гвардієць, — подумала Вен. — Чого це я знову параною?»
Але… вона дивилась на постать, що йде подвір’ям, і відчувала, як у ній прокидаються її інстинкти. Здавалося, чоловік рухався якось підозріло, неприродно — так, ніби не хотів, аби його помітили.
— На руки, — скомандувала вона, кинувши загорнуту монету.
Він негайно послухався, і дівчина вистрибнула у вікно, миттю пролетіла вісім метрів до землі та м’яко приземлилася одночасно з монетою. Відпустивши ОрСеура, Вен кивнула в імлу. Він пішов слідом за нею у темряву, пригинаючись та підкрадаючись, намагаючись при цьому краще роздивитися самотню постать. Чоловік швидко йшов у той бік палацу, де був вхід для слуг. Нарешті він пройшов повз них, і вони побачили його обличчя.